Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Це ж за що? — здивувався Вітіко.

— Превелебному єпископові я давав потримати свого коня і давав ще йому тримати мотузку з тим харцизом, — пояснив Раймунд. — Ви не сказали мені, а я не впізнав його, бо те буре вбрання було гірше, ніж те бахмате, яке вони вдягають у країні, ще гірше, ніж те буре вбрання, яке мав на собі чоловік, що привіз вам у Горню Плану князів пояс для меча та інші речі. У великому місті Нюрнберґу превелебний єпископ ходив у фіалково-синьому вбранні і мав золотий ланцюг і золотий хрест, гарну шапку й кучеряву бороду. Таким я б упізнав його. А в домі, де ми ночували, я з'їв, не лишивши йому, найсмачніші наїдки.

— А що б ти робив, якби впізнав його? — запитав Вітіко.

— Я б упав навколішки і сказав би Мартину та Люсії, щоб і вони стали навколішки, — відповів Раймунд.

— І ти б його виказав, — дорікнув Вітіко, — ти прислужився йому, бо не впізнав його. Господар лісового дому, де ми ночували, впізнав його, але посадив поміж слуг, і отак допоміг йому, бо превелебний єпископ був змушений утікати з нашої землі, де лихі люди замірялися на його здоров’я і життя.

— І не впаде на них дерево або кара Господня? — дивувався Раймунд.

— Таке може статися, — кинув Вітіко, — а може статися й те, що їм ще відведено якийсь час.

— Превелебний єпископ усе пригадає мені, що я вчинив проти нього, — бідкався Раймунд.

— Він пригадає тобі так, що дасть винагороду, — заспокоїв слугу Вітіко, — а ти подумай над тим, що, коли будеш разом із такими людьми, як ти, не слід пожирати найкращі наїдки.

— Я був такий голодний, — виправдовувався Раймунд, — але він завжди думатиме про це.

— Він думає про багато різних речей, але про таке — ні, — заперечив Вітіко.

— Скажіть йому, — попросив Раймунд.

— Скажу, — пообіцяв Вітіко.

Вітіко замовк, а Раймунд і далі стояв перед ним.

Трохи згодом прийшли подавальники, принесли страви та вино й поставили все на стіл у їдальні. Вітіко підвівся, наказав Раймунду йти за ним і пішов у їдальню. Там сів за стіл, сказав Раймунду сісти поряд і їсти разом із ним, господар і слуга вечеряли за столом у єпископському палаці, а служники прислужувати їм. Поївши й попивши, Вітіко підвівся, наказав служникам забрати рештки страв і звелів Раймунду йти спати до його кімнати, а служникам — погасити світло в усіх кімнатах, крім своєї спальні. Потім пішов туди, зачинив двері, запалив нічну лампу, погасив усе інше світло, роздягся й ліг спочивати.

Уранці Вітіко з Раймундом пішли до коней, потім повернулися в кімнати і спожили сніданок, який принесли слуги.

Зійшло сонце, і в соборі єпископського міста забамкали дзвони. Вітіко та Раймунд вийшли на подвір’я палацу, а звідти через відчинену хвіртку в місто. Там товклося багато людей, прагнучи побачити, як єпископ їде до церкви. Вітіко і Раймунд зупинилися серед людей.

Минув якийсь час, і забряжчали штаби та засуви на брамі єпископського палацу, Ганс у гарному обладунку та інші озброєні воїни відчинили обидві стулки брами і стали коло них.

Люди тиснулися до відчиненої брами. З’явився Оділо зі своїм підлеглим. Оділо ошатно вбрався й мав у руках важку палицю, якою спонукав людей відступити.

У юрбі розповідали різне: мовляв із Рима приїхав кардинал; уночі прибули чашник і маршалок, тож має відбутися дуже гарна церковна хода. Поки люди розмовляли, процесія вийшла з подвір’я на вулицю.