Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Велебні панове, щиро дякую за ваш супровід, думаю, не годиться, щоб я ще довше відривав вас від ваших молитов і обов’язків.

— Превелебний пане, ми належимо тобі, — пояснив Костянтин, — тож гукай нас, коли захочеш чогось.

— Я так і вчиню, — сказав Здик.

Костянтин зі священиками вийшли з передпокою.

— Вітіко, зачекай хвилинку, — попросив Здик і пішов у червону кімнату, став навколішки на молитовний ослінчик перед розп’яттям і молився. Згодом підвівся, вийшов із кімнати й заговорив:

— Спершу подяка Господові, потім подяка тобі, Вітіко, ти виконав щодо мене щирий християнський обов’язок, тож нехай тобі буде винагорода в Лісовому краї, від дому Генріха фон Юґельбаха аж до того місця, де ти житимеш. Нехай Владислав буде окрасою свого престолу і дай Боже й мені мати змогу допомогти йому чим-небудь. Цих днів подорожі я не забуду, і винагорода на тому світі не обмине тебе.

Сказавши, Здик поклав руки на голову Вітіко, немов для благословення.

— Високий пане, — мовив Вітіко, — я дякую за ваші слова. Те, що я зробив, я робив не за винагороду, а тому, що вважав: ці дії добрі. Тому я діяв із любов’ю, яка поєдналася з моєю любов’ю до вас. Кожне щастя, яке трапляється в мене, це ласка Господа, а щастя в Лісовому краї моєму серцю миліше, ніж десь в іншому місці.

— Нехай, Вітіко, твоя любов до мене триває, як і моя до тебе, — проказав Здик, — а тепер насолоджуйся відпочинком після подорожі, а завтра вранці знову покажеш мені своє обличчя. — Потім обернувся до слуг і наказав: — Покажіть хто-небудь кімнату лицареві.

Один слуга похопився виконувати наказ.

— На добраніч вам, превелебний пане, — мовив Вітіко.

— І тобі, мій сину, — побажав Здик.

Вітіко разом зі слугою вийшов із кімнати. Слуга повів його по освітленому коридору, а потім сходами вгору до великих дубових дверей. Зайшли в них і потрапили до передпокою. Там сиділо двоє слуг і Раймунд.

— Високий пане, — ці люди до ваших послуг, — проказав слуга, що провів Вітіко, й пішов назад. Слуги в передпокої підвелися.

— Іди за мною, — сказав Вітіко Раймундові.

Раймунд підвівся, і Вітіко разом із ним зайшов до другого малого передпокою, де було приготоване ліжко, річ очевидна, для Раймунда. Потім вони зайшли до їдальні, де вже був накритий стіл для вечері. З їдальні пройшли до кімнати, де була зброя і гарні шати. Поряд із тією кімнатою була спальня для Вітіко. В усіх кімнатах горіло світло.

— Ну, Раймунде, ти вже побачив наше приміщення, а тепер ходи зі мною до стайні.

Вітіко відмовився від супроводу одного зі слуг і повів Раймунда до стайні. Поглянувши на коней, обидва знову повернулися до своїх покоїв. Вітіко завів Раймунда до гардеробної, сів, зняв шкіряний шолом із голови й пригладив назад своє русяве волосся.

— Слухай, Раймунде, — озвався він, — злигодні тепер уже позаду. Нам дали в цьому церковному палаці гарні кімнати, а невдовзі на стіл поставлять страви, які наситять нас, і ми добре відпочинемо на чудових ліжках.

— А мене спіткає сувора кара, — похнюпився Раймунд.