Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Спершу їхали люди єпископа, потім люди з Пайлштайна і Гаґенау, що теж служили йому, а за ними в гарних облямованих хутром шатах Маркард фон Везен, чашник соборної церкви Пассау, і Хунрат фон Гайхенбах, маршалок тієї соборної церкви. За ними їхало кілька їхніх васалів. Потім їхали васали інших панів. За ними — двоє єпископів на білих винохідцях. Єпископи були у фіалково-синіх мантіях, їхні хрести сяяли золотом і самоцвітами. Здик їхав праворуч від єпископа Реґімберта. Народ ставав навколішки, і єпископи благословляли його. За єпископами їхали священики і пани, які обіймали різні посади в єпархії, потім учні церковної школи і слуги церкви. Далі несли в паланкіні сестру єпископа Пассауського, шляхетну пані Анну фон Пайлштайн і Гаґенау. Вона була в червоному оксамиті, поряд із паланкіном ішли жінки та дівчата. Наприкінці йшли люди з Пайлштайна і Гаґенау та люди з єпископських маєтків.

Коли процесія пройшла повз, люди заквапилися до церкви, щоб бути присутніми на святій відправі. Раймунд підвівся з землі, і Вітіко пішов разом із ним до церкви.

Тим часом у єпископському палаці зібралося ще багато лицарів і слуг єпископа.

Опівдні у великій залі влаштували обід, за столом були пани й лицарі, жінки та дівчата, священики і васали. Запросили й Вітіко, і він сидів поряд із Рудольфом Штайнером.

Після обіду на березі річки Інн провели невеличкий турнір.

Пополудні, коли Вітіко зі слугою Раймундом пішов у свої покої, до них прийшов слуга єпископа і сказав, що приніс від превелебного єпископа Оломоуцького подарунок слузі молодого лицаря. З цими словами він дістав зі свого камзола гаманець із червоної шкіри, подав Раймундові й одразу вийшов. Раймунд відкрив гаманець і побачив там десять золотих монет. Вітіко розтлумачив йому, чого варті ці гроші, й порадив добре берегти їх. Раймунд заховав гаманець у внутрішній кишені свого камзола і прив’язав його там.

Увечері до Вітіко прийшов Рудольф Штайнер, повів його до одного шинку в містечку і разом з іншими молодими лицарями вони насолоджувались там вином та різноманітними жартами.

Єпископи тепер щодня їздили до церкви і правили там урочисті відправи. Єпископ Здик, повертаючись у свої покої, одягав волосяницю. Трохи згодом до Пассау прибули васали єпископа Здика і привезли на в’ючних тваринах речі, які належали до власності єпископа.

Одного разу влаштували лови. На них приїхали Маркард фон Везен, чашник соборної церкви Пассау, Оттон фон Агайм, камергер соборної церкви Пассау, Хунрат фон Гайхенбах, маршалок соборної церкви Пассау, Генріх фон Танненбах, стольник соборної церкви Пассау, а також Холо фон Вільгерінґен, Верінгарт фон Марцпах, Калгохус фон Фальхенштайн та інші лицарі й військові проводирі. Єпископи з рогами і дротиками поїхали лівим берегом униз за течією Дунаю. Вітіко був серед почту єпископа Здика. Васали, зброєносці, слуги, єгері і псарі їхали наприкінці. Всі їхали густим високим лісом, що спускався до самої води.

— Дуже гарна місцевість, — сказав єпископ Здик Реґімбертові.

— Звідси треба їхати ще багато годин уздовж річки до Ашаха, де брати фон Юґельбахи хочуть збудувати два замки, — розповідав єпископ Пассауський. — Ліс, що навколо нас, ще піднімається вгору, а потім іде уступами дедалі вище аж до Богемії, як і на тій дорозі, якою ви приїхали до мене. Вгорі ліс у багатьох місцях викорчували, там стоять села й замки. З-поміж замків деякі ще не підпорядковані соборній церкві. Але ми намагаємося здобути і їх і зміцнити церкви. Наш судовий округ Фельден віднедавна знову розширено. Там сидить окружний суддя і розглядає справи. Ми надаємо місцевому люду більше прав, ніж світським панам. Лисиць і зайців може ловити кожен, за куницю і тхора люди отримують подарунки, той, хто приносить вовка, має право забити оленя, а селяни мають право рубати ліс на відстані трьох кидків мотики від свого поля.

— Якщо ви підгорнете ще більше людей, ваші угіддя забезпечать велике процвітання і високі прибутки, — виснував Здик.

— Єпископська патериця має бути благословенніша за меч, — мовив єпископ Пассауський.

— І нехай у вірі геть усе стає лагіднішим і м’якшим, — висловив побажання Здик.

Поки єпископи розмовляли отак, пролунав ріжок, оголошуючи про збори, і вони поїхали лісом угору на лови.

Другого разу полювання провели на землях графа фон Формбаха і графа фон Ноєнбурґ. Було ще й церковне свято в Конрада, архієпископа Зальцбурзького.

Минуло вже два тижні, відколи Вітіко прибув у єпископський палац, і він повідомив, що хоче від’їздити. Попрощався з єпископами і зі старими та молодими панами в палаці. Єпископи подарували йому гарне вбрання і золото. Вітіко дав подарунки молодим лицарям і від них отримав подарунки.

Наступного дня, ще до того, як люди почали свою щоденну роботу і повідчиняли ворота та віконниці, Вітіко із Раймундом їхали через невисокий пагорб униз до Дунаю. За ними гнали в’ючних коней із майном Вітіко. На річці під берегом стояв гарно оздоблений корабель зеленого кольору з червоним носом. На кораблі стояла хатина, теж зеленого кольору і з червоними прикрасами. На палубі лежали складені товари, люди з берега заходили на корабель. Вітіко і Раймунд під’їхали до корабля, спішилися, повели коней по сходнях на корабель, завели їх у приміщення, де були жолоби з водою та ясла, і припнули. Потім на корабель завантажили майно Вітіко. Після цього Вітіко і Раймунд сіли на лаву, що тягнулася на покрівлі вздовж усієї корабельної хатини. Коли закінчили вантажити товари і всі люди зайшли на корабель, східці підняли, канати відв’язали, і ніс корабля відштовхнули жердинами від берега. Коли ніс опинився на течії, корабель розвернувся й поплив униз. Стерничі на кормі орудували довгим держаком стерна, а веслярі налягали на весла й просували корабель уперед. Корабель проплив повз міські будинки, повз гирло чорного Ільцу й виплив на широку воду вниз, де сходяться води Інну та Дунаю. Місто Пассау лишилося позаду, промайнула й скеляста гора Ільцберґ, корабель спускався далі у вузьку ущелину між лісистими берегами, куди Вітіко з єпископами їздив на лови. Ліс був густий, без жодної галявини. На берегах траплялися смуги лук і ланів, інколи де-не-де стояла хатина. На лісових вершинах видніли замки. Всі прикипіли очима до замку Марцпах, у якому жив лицар Верінгарт. На протилежному березі стояв удалині на зеленій луці дім Маркарда фон Везена, чашника соборної церкви Пассау. Там, де в Дунай впадали Верхній і Нижній Міхель, стояли міцні будівлі. Корабель із червоним носом спускався ущелиною майже цілісінький день. Коли сонце опинилось на вечірньому прузі, корабель поплив уже на південь серед рівних берегів. Удалині видніли Альпи, які Вітіко бачив із лісу святого Хоми. Там, де кінчалася лісова ущелина, стояло село Ашах, де корабель пристав до берега. Заплатили річкове мито, вивантажували й навантажували товари, люди виходили з корабля, а замість них сідали інші. Потім корабель поплив далі до широкої долини і дві години плив серед лук. Потім до річки знову підступили гори. На лівому березі тяглися лісисті пагорби. На правому круто здіймався вгору темний ліс, і люди казали, що там стоїть замок панів фон Кюренберґів, проте побачити його годі. Вітіко показав Раймундові вершину вкритої лісом гори й розповів, що звідти походить молодий лицар фон Кюренберґ, що разом із ним був учнем у старого єпископа Реґімара і ще тоді співав і грав на скрипці. Корабель десь півгодини плив поміж гір, потім знову вийшов на простори, і на правому березі стояло місто Лінц. Уже пізно ввечері, коли споночіло, корабель пристав до верхнього краю міста. Вітіко і Раймунд вивели своїх коней по сходнях на берег, а звідти через Водяну башту в місто. Зупинилися у «Водяному заїзді». Перше ніж спати, підготували коней і проїхались верхи, щоб розім’яти тваринам ноги, трохи вниз уздовж Дунаю, а потім у місто. Об’їхали місто і дивилися, де світиться в будинках, розглядали будівлі й перехожих. Потім повернулися до заїзду, подбали про коней і подалися спочивати.

Наступного дня, тільки-но заясніло небо, корабель знову поплив униз. Вітіко і Раймунд знову вмостилися на лаву на покрівлі. За дві години вони побачили на правому березі мури міста Енс, на тому місці колись стояло давнє місто Лорх. Дунай тепер став уже широким, бо в нього впали річки Траун і Енс. А ще за дві години на тому самому березі побачили великий замок панів фон Вальзе. Після цього корабель заплив у темну ущелину, схожу на ту, яку корабель уже проплив нижче від Пассау. Річка в ущелині звужувалась і текла напрочуд швидко. Коли корабель якийсь час плив уже по ущелині, з дерев’яної хати, що стояла на березі, до нього підпливло на човні троє чоловіків, причепилися до корабля, зайшли на палубу, і шкіпер передав їм керування судном. Корабель проплив повз село Ґрайн. Нижче від нього ущелина стала ще страшніша. На великій прибережній скелі стояла башта, друга башта стояла на скельному острівцеві. Попереду корабля на річці видніло місце, що було біле, як сніг. Люди казали, що корабель підпливає до місць, званих Потік і Вир, які можуть бути вкрай небезпечні для суден. Мало-помалу всі зібралися на покрівлі корабля. Коли він підплив до білої плями, всі вголос проказували молитви. Чоловіки, яким довірили керування кораблем, пильно придивлялися, ревно працювали і спрямовували корабель у швидкій глибокій воді між острівною баштою і білою плямою, що була запіненими водами, які шаленіли над підводними скелями. Корабель пронісся по глибокій воді вниз, і його спрямували навколо однієї скелі, за якою виднів вир, що крутився широкими колами. Стерничі провели корабель краєм тих кіл. Потім вони спочивали, дивились уперед і давали кораблю плисти по широких спокійних водах. Молитва про допомогу вже обернулась у подячну молитву. Після неї стерничі, які провели корабель, отримали платню, сіли в човен і попливли до берега. Потім до корабля підплив ще один човен, люди з якого протягнули на довгій тичці дерев’яну коновку, просячи пожертв для бідних і на церкву задля захисту кораблів. Усі поклали до коновки пожертви. Потім підплив ще більший човен і вимагав і водний податок, і водний збір. Заплатили й ці гроші. Згодом корабель із червоним носом плив між невисокими лісистими пагорбами на відкритій місцевості з луками, полями, лісами, церквами і замками навколо. Земля на обох берегах річки належала маркграфу Австрійському. На правому березі стояло місто Ібс, а на лівому — стара темно-бура церква. Потім підпливли до села Марбах, що височіло на прямовисних скелях. Там корабель пристав до берега на ніч.

На світанку корабель поплив далі, а Вітіко та Раймунд знову вмостилися на покрівлі. Корабель проплив повз давнє місто Бехеларен, повз фортецю і собор Мельк, а потім знову упірнув в ущелину, довшу і глибшу, ніж ті, по яких пропливали досі. На вершинах, порослих густим лісом, стояли замки, належні роду Гунрінґів та іншим, край води стояли церкви та села, стелилися луки й поля, зеленіли виноградники. Коло села Штайн ущелина закінчилася, і корабель знову плив по дуже широкій відкритій рівній місцевості. Проминув містечка Штайн і Кремс, давнє місто Тульн. Коли сонце вже наближалося до обрію, корабель знову підплив до гори. То була гора Каленберґ, на якій стояв замок маркграфа Австрійського. Корабель проплив гору, проминав городи, садки, лісочки та будинки, а коли споночіло, пристав до берега міста Відня. Тепер уже всі люди повиходили з корабля. Вітіко і Раймунд вивели своїх коней на берег. Потім Вітіко звелів перенести з корабля своє майно і навантажити на в’ючних коней і поїхав разом із ними та Раймундом до заїзду «Зальцґріс». Там вони й ночували.