Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Вітіко, я б ніколи не повірив, — промовив чоловік, — що ви так скоро знову приїдете, бо ж ви тяжко сумували з приводу смерті єпископа Реґімара й поїхали в далекі краї. Як вам потім велося?

— Оділе, невдовзі я розповім тобі про свою долю, — сказав Вітіко, — а тепер мені треба до єпископа.

— Якби я сказав, що не відчуваю великої радості від того, що знову бачу вас, — розповідав чоловік, — це було б брехнею. А до превелебного єпископа я вас проведу, бо він довіряє мені не менше, ніж довіряв покійний пан Реґімар. А війна вже скінчилася, в якій ти брав участь?

— Уже скінчилася, — відповів Вітіко, — і я знаю, що ти в цьому домі маєш велику шану як воротар і відчиниш нам браму, щоб ми заїхали, розмістили коней і могли піти до превелебного єпископа.

— Так, — кивнув головою воротар, — і я розмовляв про вас із превелебним єпископом, розповідав, які ви були розумні і які сміливі будете. А якщо ви думаєте, що я другові, який стукає в мою браму, відмовляю в гостинності, ви помиляєтесь.

Старий обернувся в дверях і гукнув усередину:

— Гансе!

— Агов! — долинув зсередини гучний голос.

— Відчини! — наказав воротар.

За брамою загуркотіли залізні штаби, відчинилася стулка воріт, де не було дверцят, і в брамі постав високий і дебелий молодик. Він був, як і воротар, у фіалковому плащі, але на його голові виднів залізний шолом, на грудях — панцер, а на ногах — наголінники.

Вітіко і його супровід проїхали повз чоловіка на широке подвір’я. Там зупинились і спішилися. Воротар і молодик підійшли до них.

— Гансе, — мовив воротар, — гукни стаєнного, і зайди до Рудольфа, ну, Штайнера.

Молодик пішов у глиб подвір’я й зайшов у споруду. Звідти вийшло аж троє стаєнних і хотіли забрати коней.

— Стривайте, — мовив Вітіко.

Стаєнні і всі решта стояли коло коней. Ганс вийшов зі споруди разом з іще одним молодиком у лицарському обладунку. Вони підійшли до гурту, і воротар заговорив:

— Ось учень Вітіко, він приніс звістку превелебному єпископу. Представляю вам Вітіко.

— Вітання тобі, вірний хлопче! — промовив чоловік у лицарському обладунку.

— Вітаю тебе, Рудольфе! — привітався й Вітіко. — Нам треба до превелебного єпископа.

— Вітіко, ми вже не в єпископській школі, — відповів Рудольф, — але повинні любити один одного не менше, ніж давніше, і я люблю тебе, Вітіко. Йди зі своїми товаришами по сходах до зали нарад, а звідти в червону залу і там зачекай. А вже завтра ми справимо свято і по-справжньому привітаємо тебе з поверненням.

— Так і зробимо, — погодився Вітіко.