Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Під час виборів я не був противником превелебного єпископа Здика, — поправив Реґімберта Вітіко, — я був слугою князя Собеслава і лише придивлявся до вибору. Але, навіть якби я був противником превелебного єпископа, я б провів і охороняв його, бо я знав його. У моїй справі превелебний єпископ тоді дуже підтримав мене. Проте охороняти його тепер я не мав змоги, бо на шляхах, якими ми їхали, ніде не було небезпеки.

— Вітіко, — ти таки охороняв мене, — заперечив Здик, — бо той, хто обирає такі шляхи, є немов запиналом перед очима моїх ворогів, і той, хто знаходить таке місце для ночівлі, де я можу бути спокійним, охороняє мене не меншою мірою, ніж той, хто безпосередньо відбиває зброю ворога.

— Вітіко, якими шляхами ти їхав? — запитав єпископ Пассауський.

— Від Пржица просто на південь у ліс, — розповідав Вітіко, — а в ньому по стежці, по якій не ходять погоничі в’ючних тварин, через Лгеніце, Ктіш і Яблонец до Плани в мій дім для ночівлі. Від Плани через Влтаву, ліс на рівнині, повз гору святого Ульріха до південного підніжжя Трьох Сідал, де ми переночували в лісовому домі Генріха фон Юґельбаха. Від лісового дому через Брайтенберґ і Ґауценберґ до Пассау.

— Ти обрав добрі шляхи, — похвалив єпископ Пассауський, — хоча є ще дикіші й дальші, по яких навряд чи зможе ступити або дряпатись нога.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко. — Від Чорного озера через Блекенштайн або через Три Сідала до Холодної Влтави, що тече через широкі та довгі ліси.

— Або від гори Гогенштайн, по-чеському Унчин, по лісовій просіці до Арбера, де є рисі й ведмеді, олені та козулі, — проказав єпископ Реґімберт. — Генріх фон Юґельбах упізнав вас?

— Він знав мене ще давніше, — пояснив Вітіко. — Він знав мого батька і знає мою матір. Він дав нам укріплену кімнату в своєму домі, за обідом посадив превелебного єпископа поміж слуг, власноруч замкнув залізні вхідні ґрати до нашої кімнати, а потім відімкнув, а на прощання сказав мені: «Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі».

— Це чесний і схильний до насильства чоловік, — сказав єпископ Пассауський, — і охороняє, кого хоче охороняти. Превелебний брате, а ти вже посилав посланця до святого отця?

— Послав, — кивнув головою Здик, — і він може будь-якої миті привезти відповідь у Моравію.

— Він прибуде туди і стане світочем ваших справ, — мовив єпископ Пассауський.

— Хотілося б, щоб так було, — відповів Здик.

— Генріх фон Юґельбах побував уже в багатьох країнах, — розповідав єпископ Реґімберт, — і, звичайно, бачив і впізнав тебе, превелебний єпископе Оломоуцький. Він уже не раз зазнавав ласки побувати в місцях, де страждав і вмирав наш Спаситель, і знову піде туди. Я бачив його сім років тому в пишному вборі разом із його батьком Верінгартом, коли освячували монастир у Рандсгофі. Він хотів перешкодити тому, щоб пани Ебо фон Ауа, Ріхер фон Pop і Стиліхон фон Енґерсгайм вчинили так, як Ерімберт із Пфафінґа, що одягнув чернечу сутану і став священиком, бо не хотів, щоб світські маєтності потрапляли в святі руки. Але вони таки вчинили так, і Генріх із батьком, невдоволені, поїхали з монастиря. Вони завжди були пожадливі до маєтностей і придбань. Верінгарт, батько Генріха, почав сварку з монастирем Берхтесґаден через деякі права та маєтки. Конрад, архієпископ Зальцбурзький, і Роман, архієпископ Ґуркський, були посередниками, ба навіть зверталися по допомогу до святого отця, але ту сварку ще й досі не вирішено. Коли помер останній господар Ашаха, його донька, що була матір’ю Генріха фон Юґельбаха, успадкувала весь Ашах. Обидва брати, Генріх фон Юґельбах і Ґебгарт фон Юґельбах хотіли йти на Ашах і збудувати два замки, бо в Юґельбаху ще сидів старий Верінгарт. Коли нарешті постане абатство Вільгерінґ, яке віддавна прагнуть заснувати, Юґельбахи захочуть перенести місце поховання представників свого роду з абатства Формбах у Вільгерінґ. Від Бенедикти Генріх успадкував збір за переправу в Ашаху, тож я через свого човняра можу ще й посваритися з ним, як посварився монастир Берхтесгаден із його батьком. Обидва брати скоро вб’ються в колодочки.

— Переносять місце поховання, — зітхнув Здик, — а загалом усе, як у нас: спершу вдаються до насильства, потім каються і отримують місце свого останнього спочинку. В твоїй країні, превелебний брате, над нами скоїли насильство. По нас пустили стріли з арбалета, які відскочили від нас.

— Хто на таке наважився? — занепокоївся єпископ Пассауський.

— Я піймав одного з тих двох чоловіків, — мовив Вітіко.

— І віддав його до нашого суду? — запитав єпископ.

— Ні, — заперечив Вітіко, — я сам судив його. Розпитуючи його і людей у Гауценберґу, я з’ясував, що він хотів скоїти лише злочинний напад, тож я відпустив його, але з погрозою. Ми не мали часу для суду і я не хотів привертати увагу людей до нас, якби, ми, їдучи далі, вели його з собою.

— Добре зроблено, Вітіко, — похвалив єпископ.

— Превелебний брате, — мовив Здик, — ти не повинен зважати на цю притичину, ті стріли прилетіли не з Моравії, а чоловік, який за власним бажанням пустив їх у нас, не уникне кари.