Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Прикро, що порядок у ці дні дедалі більше порушують, — зітхнув Реґімберт, — а й найприкріше те, що в нашій Баварській землі немає ані пана, ані герцога. Король тримає землю під своєю владою, і, певне, багато чого має статися, щоб маркграф Генріх у Відні не отримав якоїсь її частки.

— Король — єдинокровний брат маркграфа Генріха, — докинув своє слово Здик, — і він, провівши тяжку війну з вашим герцогом Генріхом Гордим і його братом Вельфом, боїться, що, як віддати хлопчику Генріху Саксонію, та ще й Баварію, він колись зміг би стати дуже могутнім. І отак може статися те, про що ти казав.

— Тоді Пассауська єпархія ще далі заходила на територію Східної, тобто Австрійської марки, ніж тепер, — зауважив Реґімберт.

— За наших часів відбудеться багато всяких змін, — погодився Здик, — і церква буде змушена миритися з тими змінами.

— Так, трапляються знамення і дива, держави міцніють і минають так, як ми й не здогадувалися, — говорив Реґімберт, — тому слід ретельно зважати на ті знамення. Подумай про Фрідріха фон Бюрена і те, ким він став. Він був шляхтич, як був шляхтич його батько і міг бути дід. Але він був звичайний шляхтич, і його предків повиває морок. Він походив із села Бюрен на вершині гори Гогенштауфен і збудував там замок. А потім своєю рукою і порадою завжди служив Генріху IV, тож той зрештою сказав: «Я даю тобі за дружину свою доньку Аґнесу і передаю тобі Швабське герцогство». І хіба Конрад, син цього чоловіка з Бюрена, не сидить тепер на королівському престолі Німеччини, першому світському престолі на цій землі, що йде одразу після престолу святого отця в Римі? І хіба цей рід не зростатиме? Хіба він не повалив старих Вельфів, що були могутні в Баварії і Саксонії? І хіба він не воював колись проти Генріха, сина нашого покійного герцога Генріха Гордого, сина, якому дали Саксонію і в якому тепер росте мстивий лев? А якщо сваряться могутні, чи можеш ти сказати, брате Здику, в які часи і в які країни пошириться ця боротьба? І, як видерся на гору той Бюрен із Гогенштауфену і здобув для свого роду німецький королівський трон, так і за наших часів якийсь інший чоловік послав своїх синів, щоб вони шукали собі засобів прожиття, і вони знайшли собі королівські корони, що вже страхітливі й можуть стати ще страхітливіші. Був колись такий собі Танкред, що жив у Нормандії. Він теж був звичайний шляхтич, а його рід мав деякий авторитет. Він узяв собі за дружину шляхетну дівчину Моріелу, а вона народила йому доньку і п’ятеро синів. А коли вона померла, він одружився зі шляхетною дівчиною Фрезендою, і вона народила йому доньку і семеро синів. Вони виховали і доньок і синів. Юнаки були вправні в усіх чоловічих і лицарських чеснотах. І тоді батько сказав: якщо мої маєтності поділити між вами, кожному дістанеться надто мало, а якщо вони дістануться комусь одному, він зможе й далі зберігати авторитет свого роду, а якщо й решта здобудуть собі славу та маєтності, ви всі зможете набути значущості. І тоді троє синів, Вільгельм, Дроґо і Гумфрід, пішли в Італію і стали на службу герцога Капуї. Цей герцог виявився скнарою, і вони пішли на службу до герцога Салерно. Той передав їх грецькому імператору Михаїлу, і вони разом із людьми з Нормандії, що потім прийшли туди, розгромили для нього на острові Сицилії сицилійське і сарацинське військо. Проте греки одурили їх під час поділу здобичі й були підступні, тож нормандці були змушені втекти до Італії. Там вони здобули штурмом місто Мальфі, перетворили його у фортецю, яка мала бути їхньою спільною власністю, а всім здобутим вони мали ділитися. Вільгельма визнали за проводиря. Він повів людей проти греків, які намагалися викинути зайд із країни, й переміг греків. Але Вільгельм помер. Проводирем тоді став Дроґо, і до нього прибуло ще семеро синів Танкреда. Греки не спромоглися ані одержати перемогу, ані подарунками виманити чужинців із країни, і тому вирішили вдатися до підступу. Дроґо, коли він пішов до церкви в Монтелло, вбили, багатьох його людей перебили, і того дня, напевне, знищили всіх норманів. Але замість Дроґо став Гумфрід, він скликав своїх, вони взяли штурмом Монтелло, перебили зрадників і зміцнили свою владу. Тепер уже святий отець Лев намірився вигнати їх із країни й наказав їм покинути Італію. Вони не послухалися. Тож він посунув на них разом із людьми герцога Беневента, з греками і навіть німцями. Але перемогли нормани і полонили святого отця. Вони засвідчили йому велику шанобу, і він надав їм у ленне володіння те, що вони мали і те, що вони ще завоюють у нижній Італії. Коли Дроґо помер, на його місце став наступний син Танкреда — Роберт Ґвіскар. Казали, наче той Роберт мав дуже гарні червоні щоки, сині очі й біляве волосся. Але люди вже не слухалися проводиря. Між ними виникли чвари, всі розділились і жили в своїх замках. Роберт збудував собі замок, і був змушений красти харчі, влаштував нібито похоронну процесію до одного монастиря і, залякавши ченців, домагався від них грошей і харчів, потім заманив до свого замку одного багатого чоловіка й вимагав за нього викуп. Потім в Апулію приїхав наймолодший син Танкреда — Рожер. Він був гарний і білявий, як і його брат, але більший. Спершу він жив у згоді зі своїм братом Робертом. Та потім вони розсварилися й воювали між собою. Рожер отримав від свого брата замочок у подарунок і був змушений грабувати на шляхах, а вночі зі своїм слугою крав коні. Брати знову примирилися, а примирившись, Роберт відбив землі в Апулії, а Рожер здійснив грабіжницький похід на Сицилію і здобув місто Мессіну. Згодом брати знову розсварилися і воювали один з одним. Та потім Рожер якось урятував свого брата з полону та від смерті, і відтоді вони жили в злагоді аж до смерті й допомагали один одному. Рожер переміг сарацинів у Сицилії, потім до нього приїхав Роберт і брати пройшли з військом по всьому острову. Згодом обидва повернулися в Апулію, брали міста голодом, штурмом або переляком, знову завоювали Палермо, а далі й решту Апулії. Рожера визнали герцогом Сицилійським, а Роберта — герцогом Апулійським. Потім Роберт спорядив військо проти грецького імператора Олексія, поплив до Греції, переміг імператора в багатьох битвах і от-от мав завоювати всю імперію. Але на батьківщині виникли заворушення, і святий отець Григорій VII покликав Роберта на допомогу, бо його обступив облогою імператор Генріх в замку Святого Ангела. Роберт лишив свого сина Боемунда в Греції, повернувся додому, розбив бунтівників і разом із братом подався на Рим і визволив святого отця. Тим часом Боемунд переміг греків у трьох битвах. Роберт рушив у другий похід проти греків, але помер. Його сини сварилися між собою, і зрештою його рід остаточно згас. Помер і Рожер, його наступником став його син, теж Рожер, і цей другий Рожер став володарем Сицилії та Апулії. Потім він став королем, і дванадцять років тому під час святого Різдва в архієпископській церкві Палермо його помазав кардинал, присланий від антипапи Анаклета. Блаженний на небесах імператор Лотар після свого походу на Рим задля коронування завоював усю Італію, загнав Рожера на Сицилію і висадив на папський престол святого отця Інокентія, та, коли Лотар повертався до Німеччини й помер по дорозі, Рожер знову відвоював усі землі нижньої Італії, і святий отець Інокентій визнав його королем Апулії, Калабрії, Капуї та Сицилії. І тепер він, цей онук простого чоловіка Танкреда, постав як могутній володар, готовий забрати геть усе, нехай навіть так багато, як тільки можна уявити собі. А яке тим часом становище у верхній Італії? Якщо на словах там визнають імператора, то насправді ніхто на нього не зважає, там панують пожадання, Венеція воює з Равенною, Флоренція і Піза з Луккою і Сієною, Верона та Віченца з Падуєю і Тревізо, Болонья з Моденою, і в тій боротьбі беруть участь і місцеві пани, маркграф Тосканський обстоює флорентійців, граф Ґвідо — їхніх ворогів, виникли ватаги грабіжників, які грабують і ворогів, і друзів, нападають на єпископів та абатів. Хіба абат із Клюні, на якого теж напали розбійники, не писав королю Рожеру: «Ох, коли ця бідолашна земля буде підпорядкована твоїй владі?» І хіба ці слова не стали відомі? Якщо німецький король не прийде на порятунок, Рожер захопить ту землю, однією рукою триматиме її, а другу простягатиме через Альпи і намагатиметься проковтнути все, бо ж інакше все розпадеться.

— Таж воно так, превелебний брате Реґімберте, — зітхнув Здик, — високе буде принижене, а мале — піднесене. Не менш сильні, ніж ці Рожер, Роберт, Боемунд, Вільгельм і Дроґо, є ще й інші люди в цьому світі, і хтозна, чи не ходить серед нас німецький король і римський імператор, що дасть порятунок.

— Конрад тепер рушить у похід на Рим, — проказав Реґімберт, — і багато людей хвалять хлопця Фрідріха.

— Усе в руках Господа, — мовив Здик. — Роди вимирають, інші множаться, держави зникають і виникають. У нас люди з князівського престолу скотились до злиднів, інші від плуга піднеслися до влади, міста і роди панували і щезли. Але Господь творить через людей дива, які сяють від сходу до заходу і які не забудуться, навіть якщо ми втратимо їх унаслідок нечистості свого серця.

— Ти кажеш, брате Здику, — відповів Реґімберт, — про визволення Святої землі від ганьби осквернення завдяки завзяттю грішних людей. Оце і є диво, яке сталося за наших часів і яке не забудеться. Це моя молитва вдень, мої роздуми серед ночі й моя мрія уві сні, що і я коли-небудь потраплю до тієї землі. Я розповідаю й повторюю собі, як дивовижно все відбулося. Є один чоловік із дрібним тілом, кволими членами, почорнілими щоками й босими ногами — пустельник Петер, що приходив до святого отця Урбана. Він розповідав, як добувся до Єрусалима і як там люди піклувалися про нього, як шляхетні жінки мили йому ноги, бо ж поширилася звістка, що прощі служать спасінню душі, завдяки чому людина позбавляється провини, стає побожніша, приносить реліквії, які забезпечують вічне благословення, тож багато, й дедалі більше, людей подалося до Єрусалима, щоб долучитися до спасіння. І що більше людей іде до Єрусалима, то більше невірних приходить з азіатської землі, і вони все завоювали аж до моря, стали для прочан пострахом і небезпекою, вимагають плату, коли люди хочуть доступитися до святих місць. Але прочани терплять страх і небезпеку, дають плату. Зіфрід, архієпископ Майнцький, Оттон, єпископ Реґенсбурзький, Ґюнтер, єпископ Бамберзький, Вільгельм, єпископ Утрехтський, що мали численний почет, зазнали нападу і втратили майно та людей. Із сімох тисяч християн, що пішли на прощу, п’ять тисяч убито. Дітріх, граф Трірський, що вбив Куно, архієпископа Кельнського, пішов, щоб покаятись за тяжку провину, до Єрусалима і вже не повернувся. Вельможні прочани фон Вульфенберґ, фон Таль, фон Бінґен пропали, і про них ніколи нічого не чули. Над однією гарною абатисою чинили наругу, аж поки вона померла. Турки занапащають святі місця, трощать церковне начиння, вбивають священиків і знущаються з них, патріарха схопили за бороду та волосся і повалили на землю, плювали йому в обличчя, а коли бідні прочани не мали чим заплатити, їх проганяли назад, і християни нічим не могли допомогти їм, бо їх самих пограбували і принизили, а оскільки про прочан ніхто не міг подбати, по дорозі додому вони часто знесилювалися. Пустельник дістав листи, які йому передав патріарх Сімеон і які давали йому ще й інші люди, незліченні люди. Святий отець відповів, що він подумає про допомогу. Петер пішов потім через Альпи і розповідав там, роздавав листи. В листопаді 1095 р. святий отець скликав у Клермоні збори трьохсот єпископів. Прийшли й абати, герцоги, шляхтичі, лицарі і народ. Святий отець проводив збори просто неба й казав: вчення Спасителя багато сотень років проповідували в Азії, звідти воно поширилося на цілий світ, а тепер там порядкують невірні. Яке лихо! А проте є ще більше лихо. Святе місто Єрусалим і Свята земля перебувають під їхньою владою. Спаситель, що прибрав людську постать, подорожував там, вимовляв там свої слова, творив дива, жив там і помер там. А тепер там немає спасіння. В церкві Воскресіння, завдяки якому він відібрав у смерті її силу, виголошують диявольські слова, в святих приміщеннях стоять в’ючні тварини, християн переслідують, зі священиків знущаються і вбивають їх, а прочани, щоб мати тільки змогу поглянути, повинні давати велику плату. Нам усім було б краще, якби ми померли, ніж жити отак і терпіти це лихо. Я кажу: нехай кожен зречеться сам себе, кожен візьме хрест Спасителя, нехай жоден християнин не свариться з іншим, нехай жоден не позиває іншого до суду, нехай ніхто не буде сміливим перед сусідом, бо треба бути сміливим перед поганами, щоб заробити прощення гріхів; нехай ніхто не боїться небезпеки, бо той, хто з чистим серцем бореться за Господа, долатиме ворогів і не знатиме ніякої нестачі, бо хто здобуває Бога, той багатий; нехай нікому не перешкодять нарікання ближніх, бо милосердя Господнє захищає дім. Святий отець не встиг доказати своїх слів, як серед народу зринув крик, наче грім, усі як один кричали: «Цього хоче Господь!» А коли знову запанувала тиша, святий отець сказав: правду написано в Святому Письмі: «Де двоє чи троє в ім’я моє зібрані, — там я серед них». Так сталося і з вами, бо ж ви як один чоловік єдиними вустами закричали: «Цього хоче Господь!» Відтепер ці слова — ваш поклик, а хрест — ваш знак, знак сили і смирення. А хто наважиться перешкодити святому заходові, того спіткає прокляття папського престолу, а той, хто сприятиме, той матиме підтримку ім’ям Господа від вічності до вічності. Коли святий отець закінчив своє звернення, Адемар де Монтей, єпископ із Пюї, став перед ним навколішки і попросив дозволу взяти участь у святому поході, потім став навколішки Ґійом, архієпископ Оранський, і теж попросив про це, потім стало навколішки багато людей і просили, і більшість зібраних зголосилися йти в похід і хвалили його. Раптом люди, побачивши на чиємусь одязі червону тканину, червоний шовк або полотно, повідривали їх і повирізали з них хрести, прикріпивши їх собі на плечі. Старі люди, які жили тієї пори, розповідали, що звістку про те, що відбулося в Клермоні, поширили одночасно в усіх країнах християнського світу. Єпископи і священики проповідували тепер хрест, а прочани закликали до походу. Чоловік розлучався з дружиною, дружина — з чоловіком, батько-мати — з дітьми, діти — з батьками-матерями, брат — із сестрою, сестра — з братом, хлібороб забував про поле, пастух — про отару, ченці та черниці покидали свої келії, і всі: чоловіки і жінки, високого роду і низького — хотіли неодмінно взяти участь у мандрівці народів до Святої землі. Вже не було часу відкинути тих, хто був непридатний, і всі, наче один бурхливий потік, ринули вперед. Незліченні тлуми людей вирушили одразу з лицарем Вальтером і пустельником Петером, але вони загинули. Потім рушили інші люди з графом Еміко, і вони теж загинули. Потім Ґотфрід Бульйонський, цей шляхетний герцог Лотаринзький, рушив уже, все зваживши і продумавши. З ним пішли його брати Балдуїн і Євстахій. Із ними пішов і Роберт, граф Нормандський, брат англійського короля, крім того, Роберт, граф Фландрії, а також Гуґо, граф Вермандуа, брат французького короля, потім граф Стефан де Блуа, що мав містечок і замків, наче днів року; а ще Раймунд, граф Тулузький, що був найбагатшим серед лицарів; Боемунд, син нормана Роберта Ґвіскара, онук Танкреда, а з ним був і його небіж Танкред, що вже замолоду здобув високу похвалу; а до того ж поїхали з ними ще велике число панів, лицарів і шляхти. Вони їхали через Угорську землю, а потім через грецьку імперію, і їх було, коли вони ступили на азіатську землю, півмільйона і сто тисяч чоловік. Серед них було триста тисяч озброєних піших воїнів і сто тисяч вершників. Вони йшли вперед по азіатській землі, й були серед них люди всіх мов і народів. Вони страждали від голоду і спраги, від ворогів і чвар, від хвороб і виснаження, від сутичок і зупинок, бо не всі були чисті серцем. А як очистились — завоювали Нікею, Едессу, Антіохію, а шостого дня місяця червня 1099 року сподобилися ласки бачити Єрусалим. Стали навколішки, співали хвалебні гімни і плакали з радості. Потім підступили до міста й підготувались до облоги, а на тридцять дев’ятий день після свого прибуття, п’ятнадцятого дня місяця липня, взяли штурмом Єрусалим. Усі доклали найтяжчих зусиль, і навіть тих, хто помер по дорозі, знову бачили серед воїнів. Воїни цілували землю, все чіпали руками, правили в святій церкві Господні відправи, несли покуту і хвалили гучними голосами покращення. А потім заснували, бо ж кричали, що цього хоче Господь, християнську державу і обрали Ґотфріда першим королем Єрусалима. Це сталося третього року, відколи вони покинули батьківщину. Бачиш, брате Здику, оце і є диво, яке створив Бог, як ти казав, руками грішних людей. Після життя і смерті Спасителя у світі не сталося нічого видатнішого. Радість поширилася на весь християнський світ.

— Не сталося нічого видатнішого, — повторив Здик, — і я завжди бережу ці слова в своїй душі.

— Але люди в Єрусалимі не зберегли відтоді в чистоті своїх серць, — зауважив єпископ Реґімберт.

— Так, не зберегли в чистоті своїх серць, — підтвердив єпископ Здик, — і я сам бачив у Єрусалимі, що в серцях у них немає чистоти.

— Тому, напевне, їх знову спіткали нещастя, — розповідав далі Реґімберт. — Побожний король Ґотфрід панував недовго. Потім серед мук і надбань королівством сімнадцять років правив його брат Балдуїн. Потім був інший Балдуїн, його двоюрідний брат, граф Едесський, що заснував державу від Тарса до Єгипту. Вже за наших днів він видав заміж свою найстаршу доньку Мелізенду за графа Анжуйського Фулька, що став королем після його смерті. Король Фульк тепер уже старий, він світської й непевної вдачі, та й інші там світські й пожадливі. Тоді Господь пробудив двох ворогів королівства. Першим був грецький імператор Іоанн, син імператора Олексія, що правив у Греції, коли Ґотфрід прибув у Святу землю. Іоанн був сміливий чоловік і від самого початку свого панування переміг турків і печенігів. Потім проти нього почала війну Угорщина, бо він по-дружньому прийняв Альмуса, брата-втікача угорського короля. Іоанн переміг і Угорщину. Після цього посунув зі своїм військом в Азію і відбив невірних. Певне, вже п’ять років, як він відвоював Тарс і всю Кілікію і дійшов до християнського міста Антіохії. Оскільки ті землі належали колись Греції, а перші прочани обіцяли імператору Олексію, що перебуватимуть в ленній залежності від нього, Йоганн пожадав тепер їх. Але теперішні прочани відмовили йому, тож нині християни воюють проти християн. Другим ворогом є Імадеддін Зенгі, невірний, що володіє Алеппо, Сирією і Межиріччям. Він спрямував свою зброю проти християн і полонив Раймунда, графа Триполітанського, а короля Фулька оточив в одній фортеці коло Аккона. Графа Раймунда він випустив за викуп, а короля — за ту фортецю. Тепер він готується напасти на Едессу. Якщо від нас не підуть у Левант прочани з новою вірою і новим завзяттям, можна втратити все. Боемунд пропонував один світський засіб. Треба завоювати грецьку імперію, утвердити там міцне західне панування і вже звідти завойовувати й приєднувати нові землі. Але Господь і без цього засобу порятує і визволить своїх вірних.

— А якщо це все через гріхи людей буде втрачене, коли-небудь його знову можна буде відвоювати, тож будуть і пастир, і паства, — запевнив Здик.

— Щасливі будуть ті, хто буде обраний для таких здобутків, — казав Реґімберт. — Скажи, Здику, чи буде князь Владислав брати участь у священній війні?

— Владислав, великий князь Богемії і Моравії, спершу зміцнюватиме владу у своїх землях, — відповів Здик, — а вже потім робитиме те, що дасть користь церкві та людям.

— Королі, князі і всі, хто має силу, повинні взяти участь у цьому поході, — переконував єпископ Пассауський. — А ти, мій сину, Вітіко, ти проведеш свою юність у Святій землі?

— Коли мої незначні зусилля зможуть дати якийсь результат, я не відмовлятимусь, — відповів Вітіко.

— Я вірю в це, — проказав єпископ.

— Превелебний єпископе, ви назвали в своїй розповіді одне ім'я, яке я знаю, — додав Вітіко. — Альмус — брат-утікач угорського короля, брат, якого по-дружньому прийняв імператор Іоанн, — це батько Адельгайди, дружини чеського князя Собеслава, що любила Богемію та Моравію, була в цьому житті, наче свята, й засвідчувала свою зичливість. Дозвольте мені, високоповажний пане, сказати слово про Владислава, князя Богемії і Моравії. Якщо цього вимагатиме честь і слава його земель, він понесе свою корогву й за кордони до далеких народів, і ми підемо за ним.