Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я дивився з гори на ліси, які можна бачити звідти всюди навколо, — сказав Вітіко.

— Дівчата з Плани назвали ту гору горою Вітіко, — додала Берта.

— Ніколи не чув, — здивувався Вітіко.

— Вони назвали її так, коли ти там був, — пояснила Берта, — і називають її так, коли ти пішов звідти. Ти був із лісовими людьми на горі Високій і пішов у Прагу, а тепер знову повернувся на батьківщину.

— Берто, звідки ти знаєш це все? — ще дужче здивувався Вітіко.

— Від Влтави сюди йде багато шляхів, інколи ходять тут прочани, а наш слуга Вольфрам знає всі шляхи.

— Ту гору називають Кржижовою, — уточнив Вітіко.

— Ти пішов до князя Собеслава і вірно служив йому, — казала далі Берта.

— Він був для нашої країни справедливим і зичливим володарем, — мовив Вітіко.

— Ти ходив до нього в замок, коли він лежав на смертному одрі, — розповідала Берта, — й лишався коло нього, аж поки пани зібралися для вибору наступника.

— Дехто лишився вірний йому, дехто відступив, — сказав Вітіко.

— І ти пішов задля князя в Прагу, пішов на з'їзд панів, переконав їх, щоб вони вислухали тебе, і приніс князю звістку.

— Саме так, Берто, і було, — кивнув головою Вітіко.

— І ти був коло князя, як він помирав і його ховали, — розповідала Берта, — а потім зі злоби на нового князя пішов на два роки в ліс.

— Не зі злоби, — заперечив Вітіко, — просто я не служив князеві, бо право ще належало Владиславу, сину Собеслава.

— А як не стало того права, ти з добрими людьми пішов до іншого Владислава, брав участь у битві на горі Високій, добре надолужив шкоду, яку завдали зрадники, після смерті Сміла отримав провід над лісовими людьми, а під час битви мав білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди.

— Що я робив, я вже точно не пам’ятаю, — відповів Вітіко, — а от білий щит із темно-червоною п’ятипелюстковою квіткою дикої троянди я таки мав, — підтвердив Вітіко.

— Ви, ти і лісові люди, поїхали з князем до Праги, — казала Берта, — ти став їхнім військовим проводирем, ти з князем їздив до короля Конрада в Нюрнберґ, ти з Одоленем бився з ворогами і дав змогу втекти моравським князям. Князь своїм присудом ушанував тебе, і ти повернувся до лісових людей у Плану.

— Так воно, Берто, все й було, — кивнув Вітіко.

— Знаю, — відказала Берта, — але чи знаєш ти, що я сказала?