Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Що ж, якщо ви ще коли-небудь приїдете через багато років, — озвався Генріх, — то нехай і тоді побачите, що ми такі самі й не старіші, ніж сьогодні.

— Або краще нехай скінчаться всі заворушення і ви знову приїдете до нас і погостюєте вже довше, — додала Вюльфгільта.

— Якщо я можу сподіватися ще на таке дружнє прийняття, як ці два рази, то приїду, — всміхнувся Вітіко.

— Вас завжди добре прийматимуть, — запевнив Генріх.

— Я, висока пані, прийшов до вас із вітанням і забрав ваш час, дозвольте мені тепер покинути вас, — попросив Вітіко й підвівся.

— Ще раз кажу: ласкаво просимо до нас, і поводьтеся тут у нас, як вам до вподоби.

— Вітіко, тепер робіть собі, що вам треба, — мовив Генріх, — і пам’ятайте: коли задзвонить дзвін, вас із вашими людьми чекають на вечерю.

— Гаразд, — відповів Вітіко і вийшов із покою.

Вітіко пішов до кімнат, відведених подорожнім для ночівлі, і там на одному столі вже стояли наїдки і вино, але ніхто не споживав їх. Раймунда не було, а чоловік у бурому вбранні лежав одягнений на ліжку і спав.

Вітіко знову вийшов надвір і пішов через подвір’я за межі садиби, а там пішов угору вздовж струмка, що збігав із лісу коло скелі Трьох Сідал. Ішов м’якою лукою назустріч біжучій воді і широкому лісу, що піднімався вгору. На узліссі стежка розгалужувалась. Одна стежинка йшла прямо вгору поміж стовбурами дерев у бік Трьох Сідал, друга повертала ліворуч і бігла узліссям. Вітіко ступив на цю стежку. Аж тут побачив унизу в ущелині, куди спадав один з рукавів потічка, чоловіка з чорним кучерявим волоссям на голові, що сидів на кам’яній брилі між кущами, той чоловік колись у Гауценберґу обтягував глечик дротом, а Генріх із лісового будинку називав його Вольфом. Чоловік сяйнув своїми білими зубами в бік Вітіко, засміявся і кілька разів показав пальцем на стежку вздовж узлісся.

Вітіко далі йшов тією стежкою. Спершу він ішов краєм лісу, потім поміж деревами, далі знову краєм лісу і всякчас піднімався вгору. Потім підійшов до величезної гранітної брили, що випиналася між м’якою травою і була вища від лісових хатин, з неї можна було дивитися вниз на клени, лісовий дім і далі на гори. Перед брилою стояла дерев’яна лава, а поряд із лавою — Берта, Генріхова донька. Під її ногами була зелена трава, під нею — сірий камінь, вище від неї — сірий камінь, а позаду — темний ліс.

Берта була вже не така, якою Вітіко бачив її вперше: в сорочці з білими рукавами та заплетеними косами, а мала на собі пишну фіалкову сукню, зібрані коси були прикриті срібною сіточкою.

Дівчина стояла і дивилась на Вітіко, Вітіко дивився на неї. Зрештою вона проказала:

— Вітіко, ти приїхав?

— Приїхав, — відповів він, — а ти знову стоїш, наче моє пророцтво, на узліссі, але без троянд.

— Можна робити всякі вінки, — відказала Берта. — З вересу, з пахучої водяної коноплі, з зеленого листя брусниці.

— Темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша оздоба, — мовив Вітіко, — і моє щастя. Ох, Берто, ти стала така гарна!

— Та й ти, Вітіко, погарнішав, — сказала Берта, — і цілі два роки жив у Горній Плані по той бік лісу.

— Моя мати має там дім, — пояснив Вітіко.

— І ти жив у тому домі, — казала далі Берта, — допомагав людям, виконував дрібну роботу, ходив у хати до людей, запрошував їх до себе в світлицю, їздив на своєму сивому коні по шляхах навколо Плани, відвідував сусідів у лісі й далі за лісом і ходив на гору, де стоїть червоний хрест.