Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— А ви, Вітіко, після зміни князя, здається, довго жили у Горній Плані, — уточнювала Вюльфгільта.

— Так, то були сумні часи, — скривився Вітіко. — Я не хотів служити новому князеві й жив у будиночку, який ми маємо в Плані. Я розмовляв лише з лісовими людьми, і одного разу зі старим жупаном і двома дрібними панами, не їздив до матері й не міг нічого робити, працював, наче слуга в дрібного господаря.

— Але ж потім прихилились до князя Владислава, — докинув Генріх.

— Оскільки інший Владислав, син Собеслава, відцурався свого права, я, пам’ятаючи слова вмирущого Собеслава, що наказував синові скоритися Владиславу, пішов до великого князя.

— І брали участь у битві проти моравів та інших битвах, — сказав Генріх.

— Не в усіх, але допомагав по-іншому, — відповів Вітіко.

— Владислав — син князя Владислава, що був мужнім чоловіком, і небіж князя Собеслава, що теж був мужнім чоловіком, тож і сам буде мужнім, — упевнено проказав Генріх.

— А до мене він ставився добре й приязно, — мовив Вітіко.

— Було б добре, якби і в нашому Баварському герцогстві все впорядкувалося, — зітхнув Генріх. — Багато людей, які ще довго мали б жити на землі, втратили в боротьбі життя, інші якось по-іншому знайшли свою смерть. Наш вельми розумний герцог Генріх, до чийого слова дослухались від моря до моря, тож йому мала б належати імператорська мантія, пішов із цього світу, Ріхенца, вдова імператора Лотара, що в саксів має славу героїні, зійшла в могилу, а Леопольд, маркграф Австрійський, якому король Конрад дав у ленне володіння Баварське герцогство і який хотів вибороти те герцогство всіма силами, лежить у землі. Адальберт, архієпископ Майнцький, що так вороже ставився до короля Конрада, був змушений піти. А тепер удову нашого високого покійного герцога видають заміж за ворога, за Леопольдового брата Генріха, маркграфа Австрійського. Синові нашого мужнього герцога дали у ленне володіння Саксонію, а Баварію король Конрад тримає в руці ще для котрогось відданого. І вони думають, ніби на цьому все скінчилося. Але воно знову вирине, і багато людей, побувавши в багатьох країнах і битвах, не здатні створити собі спокійне гніздечко, тим часом як найкращі роки вже минають.

— Треба терпіти, — зітхнула Вюльфгільта. — Господь може все скласти докупи й підготувати нам радість, якої ми й не сподівалися.

— Тож він і складе, — додав Генріх, — і то незабаром. Вітіко, ви, здається, завоювали довіру людей Лісового краю?

— Я люблю нашу довгу й широку смуту лісів та її людей, — відповів Вітіко.

— У Лісовому краї ще багато подій попереду, — застеріг Генріх, — зважайте на це, Вітіко.

— Я намагаюсь утверджувати правду, як я розумію її, — відповів Вітіко.

— Чиніть так і завжди й тоді зможете багато досягнути, — підсумував Генріх.

— Вітіко, а за ті роки, які ми не бачились, ви дуже змужніли, — мовила Вюльфгільта.

— Юність швидко минає, — сказав Генріх, — а в пізніші роки людина часто багато років поспіль не змінюється.

— Висока й шляхетна пані, — мовив Вітіко, — ви, здається, відтоді справді не змінилися, і навіть коси ще й тепер під золотою сіточкою.

— Це вже як звичка, — відповіла на комплімент Вюльфгільта. — А ви, виявляється, помітили?

— Таке враження, ніби час відтоді зупинився, — мовив Вітіко.