Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Генріх вийшов із приміщення, і троє чоловіків лишилися самі.

— Я піду гляну до коней, — сказав Раймунд.

— Іди, а невдовзі і я прийду до них, — мовив Вітіко.

Раймунд вийшов, чоловік у бурому вбранні сів на стілець у кутку, а потім вийшов і Вітіко. На подвір'ї він побачив слугу, що відчиняв їм ворота. Слуга підійшов до нього і всміхнувся:

— Як добре, що ви приїхали, як добре!

— Може, й добре, — відповів Вітіко, — і мене тішить, що ти так кажеш.

— І у вас такий гарний кінь, отой, що стоїть коло вугілля, — казав далі слуга, — і ви знову підете до нього, як і тоді.

— Авжеж, піду, — підтвердив Вітіко. — Як тебе звуть?

— Хандо, — відповів чоловік.

— Що ж, Хандо, — всміхнувся Вітіко, — ти можеш мені стати в пригоді, коли я потребуватиму чогось.

— Пан наказав мені бути коло коней, — пояснив Хандо. — Думаю, ваш кінь буде добре доглянутий.

— Він уже був доглянутий і знову буде доглянутим, — кинув Вітіко.

Сказавши, Вітіко пішов від слуги до стайні. Побачив, що коні добре поставлені й прикриті попонами. Докладніше розповів Раймундові, що той має робити, погладив свого сірого коня й вийшов. Пішов через подвір'я й шукав залу, де колись Генріх приймав його і частував обідом. Зайшов до зали. Вона була точнісінька така, як і тоді, стояв стіл, видніла зброя, а на цвяшку на віконному стояку висів золотий обручик для кіс із дрібненькими отворами. Проте в залі не було нікого. Вітіко пішов у двері до наступної кімнати. Ця теж була безлюдна. Стоячи посеред кімнати, почув кроки, зайшов Генріх. Він провів Вітіко крізь ще одну, теж безлюдну кімнату до третьої, де сиділа Вюльфгільта. Вона підвелася від п'яльців і пішла назустріч Вітіко.

— Ласкаво просимо, Вітіко! — запросила вона.

— Я приніс своє шанобливе вітання, — привітався Вітіко. — Я приїхав, висока пані, у ваш гостинний дім, щоб попросити про ночівлю.

— Мій чоловік і я приймаємо вас, — відповіла жінка, — і дозволили б ночувати тут не одну ніч.

— Але мій шлях лежить завтра вранці далі, — пояснив Вітіко.

— Тож насолоджуйтесь сьогодні тим, що є в нашому домі, — всміхнулась Вюльфгільта. Пішла й сіла на своє місце, сказавши Вітіко, щоб і він посидів із нею.

Вітіко сів, поряд із ним сів і Генріх. Вюльфгільта глянула на Вітіко своїми синіми очима і мовила:

— Уже чотири роки, як ви не були в нашому домі.