Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я теж про це саме подумав, — кивнув він.

— Тоді нехай ті кілька годин, які ви провели тут, будуть для вас добрим спогадом, — побажала Вюльфгільта.

— Людина часто пам’ятає кілька годин, а забуває безліч, — сказав на те Вітіко.

— Атож, — погодилася Вюльфгільта. — Якщо тоді ви навіть на ніч не лишилися в нашому домі, то й сьогодні лише заночуєте.

— Так тоді склалося, — виправдовувався Вітіко, — і складається так і тепер.

— Що ж, тоді дотримуйтесь того, як складається, і нехай усе завжди складається на краще, — мовила жінка.

— Інколи добре йде навпереміну з лихим, — зауважив Вітіко.

— І з почесним, — додала Вюльфгільта. — Ви довго були в богемського князя Собеслава, а потім він послав вас на земельну раду.

— Я був цілий рік у Богемії, коли правив Собеслав, і лише кілька днів коло нього, коли він уже готувався до смерті, — розповідав Вітіко, — і поїхав я, висока пані, не на земельну раду, а на добровільний з’їзд панів Богемії і Моравії, щоб про випадок смерті Собеслава обрати йому наступника, хоча перед тим пани вже присягли синові Собеслава. Мене не послали на той з’їзд, просто Собеслав, довіряючи мені, хотів лише знати, що відбувається, поки він хворіє. Я сам поїхав на той з’їзд.

— І ви ж промовляли там, — нагадала Вюльфгільта.

— А вони дозволили мені слухати свої наради та постанови, — розповідав Вітіко.

— А ви були під час смерті Собеслава? — запитав Генріх.

— Я бачив, як він помер, — відповів Вітіко.

— Він був уклав союз із Конрадом Гогенштауфеном і став ворогом нашого покійного герцога Генріха, — сказав Генріх, — але я все-таки шанував його і засвідчив своє шанування, коли бачив його.

— Вітіко, а ви бачили його Адельгайду? — запитала Вюльфгільта.

— Я розмовляв із нею, і вона дала мені подарунки від князя за мою службу, — відповів Вітіко.

— Як вона пережила смерть чоловіка? — запитувала далі Вюльфгільта.

— Молилася за нього і померла в жалобі, — зітхнув Вітіко.

— Ми чули про це, — кивнула Вюльфгільта. — А хтось опікується її дітьми?

— Князь Владислав, — відповів Вітіко, — шанобливо ставився до Адельгайди і великодушний до її дітей, і навіть до бунтівного Владислава не суворий.