Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Гей, панове! Виходьте! Турки захопили Буду!

Але ніхто не вийшов. Небо затягнулося хмарами. Пішов дощ — і лило майже півгодини. Чорні хмари мчали на південь, наче військо, що тікає від переслідування.

Нарешті опівночі вельможі почали виходити з шатра. Веселі, збивши шапки набакир, юрмилися вони біля входу. Дорогу їм освітлювали довгі ряди смолоскипів, що, звиваючись, наче дві вогненні змії, вели аж до воріт Буди. Свіже після дощу повітря змішалося з димом і чадом від смолоскипів.

Уже й Мартонфальваї підійшов до шатра. Бостанджі дозволили угорцям, які стояли зовні, зійтися з тими, хто був у шатрі.

Мартонфальваї викликав конюхів по іменах. Вельможі по черзі сідали на коней.

При світлі смолоскипів видно було, як спохмурніли й зблідли їхні розчервонілі обличчя.

З-поміж них наче примара виділявся своєю білою сутаною чернець Дьєрдь.

— Не плач! — гримнув він на Фюр'єша, що скакав поруч.— Не вистачало, щоб усі бачили, як ми плачемо!

Поодинці, по двоє, по троє мчали вельможі до Буди по дорозі, освітленій смолоскипами.

Гергей усе ще не бачив Балінта Терека.

Мартонфальваї стояв поряд з ним і теж тривожно дивився на двері шатра, звідки падала смуга червоного світла.

Останній вельможа, який покинув шатро, був Подманицькі. Двоє турків підтримували його попід руки, вони ж підсадили його на коня.

Потім появилось ще кілька строкато одягнених слуг-сарацинів. І більше нікого.

Завіса на шатрі опустилася, затуливши червоне світло.

— А би чого тут чекаєте? — запитав їх череватий турок із страусовим пір'ям на тюрбані.

— Чекаємо нашого пана Балінта Терека.

— А він хіба ще не вийшов?

— Ні.

— Мабуть, з ним ще розмовляє наш милостивий падишах.

— Ми його почекаємо,— заявив Мартонфальваї.