Розділ «Частина друга Важко Буді, пропала Буда»

— Треба тікати,— сказав Мекчеї.— Позбігалися яничари! Але насамперед, друже, дай мені руку і не сердься, що я тебе тоді образив.

Гергей подав йому руку. Він перебував у такому стані, що не пам'ятав себе. Не опираючись, він покірно побрів за ними. Опам'ятався лише тоді, коли юнаки сплели з простирадел вірьовку. Мекчеї запропонував Гергею спуститися першим.

Гергей глянув у вікно. Там, унизу, в залитій місячним сяйвом глибині він побачив королівський город.

21

Наступного дня вранці Алі-ага знову приїхав до королеви і заявив:

— Милостивий падишах вважає благом узяти під захист турецьких військ Будайську фортецю, поки підросте твій син. Адже дитина не здатна обороняти замок від німців. А милостивий падишах не може щоразу з'являтися сюди, витрачаючи на дорогу по два-три місяці. Поки підростатиме ваш син, вам вистачить, ваша величність, тих доходів, що їх приносять срібні й золоті копальні Ерделя.

Королева вже підготувалася до найгіршого. Вона слухала посла з гордим спокійним обличчям.

Посланець султана вів далі:

— Отже, милостивий падишах бере під свою опіку Будайську фортецю і Угорщину. За кілька днів він у письмовому вигляді дасть обіцянку захищати і тебе, і твого сина від усіх недругів. А коли хлопчик досягне повноліття, милостивий падишах поверне йому і Буду, і всю країну.

У залі вже зібралися всі вельможі, окрім Балінта Терека й Подманицькі. Обличчя ченця було блідіше, ніж завжди. Воно майже зливалося з білим каптуром його сутани.

Алі-ага говорив:

— Буда разом з придунайським і притисянським краями стане під захист милостивого падишаха, а ваша величність переїде в Ліппу і звідти керуватиме Ердеєм і затисянськими краями. Управління Будою візьмуть на себе турецький і угорський правителі. На почесну посаду угорського правителя всемилостивий султан призначив його милість пана Іштвана Вербеці, який вважатиметься верховним суддею і правителем угорського населення.

Вельможі сумно похилили голови, ніби вони стояли не біля королівського трону, а біля домовини.

Коли посланець вийшов, у залі запанувала скорботна тиша.

Королева підвела голову і глянула на вельмож.

У Вербеці сльози навернулися на очі.

По обличчю королеви теж покотилися сльози. Вона витерла їх.

— Де Подманицькі? — запитала вона стомлено.

— Поїхав,— відповів Петрович.

— Не попрощавшись?