Розділ «Частина п'ята Затемнення півмісяця»

Затемнення півмісяця

1

Капітан фортеці Сарвашке з ранку до ночі стояв на вишці й слухав, як гуркочуть гармати в Егері.

В Сарвашке лагідно світило осіннє сонце. Ліс уже починав жовтіти, але майже щоденно випадали дощі й ночами небо прояснювалось, тож трава під деревами й узбережні луки знову зазеленіли. Здавалося, не осінь настала, а весна.

Сарвашке стоїть на такій відстані від Егера, як Ішасег від Гйоделе, або ж Фюред від Шіофока, якщо їхати не кружним шляхом, а просто через озеро. Правда, Сарвашке стоїть у горах. Скелясті уступи тягнуться від самого Фелнемета, і чим далі, тим більше йдуть угору, наче якась велетенська рука нагромадила їх один на одного. Заввишки вони сягають як гора Геллерт у Буді. До Сарвашке веде лише звивистий, вузький шлях через ущелину.

Коли зранку лунав гарматний гуркіт, небо темніло, збиралися хмари, й не минало години, як уже лив дощ, іноді навіть каламутний. Вітер приносив сюди хмари порохового диму й кіптяви, вони змішувалися з дощем: наче небесні сажотруси, вмиваючись, лили на землю воду, забруднювали каламутними струменями дощу фортечні стіни в Сарвашке, двір, скелі й астри у квітнику коменданта фортеці.

Сарвашке така ж фортеця-малятко, якою була Дрегей. Вибудували її на високій сланцевій скелі, і тому, хто бачив Сарвашке вперше, здавалося, ніби цю фортецю вирізьбили з верхівки скелі, поставленої на інші скелі. Зовсім крихітною була фортеця — в ній уміщувалися лише три будови, а внутрішній дворик був такий, що в ньому й дві підводи не розминулися б. Сарвашке годилося б, мабуть, назвати мисливським замком, а укріпленням ця фортеця могла вважатися хіба що в ті давні часи, коли про гармати й згадки не було. У ті роки, про які ми розповідаємо, цією фортецею користувалися лише для привалу загонів, які вирушали до Егера; та ще вона могла слугувати поштовою станцією в тому випадку, коли б Егер захопив ворог.

Якщо Егер упаде, комендант Сарвашке, Балаж Салкаї, сяде разом зі своїми сорока дев'ятьма солдатами на коней і поїде до родичів у північні комітати, коли, звичайно, не захоче вчинити, як несамовитий Сонді або ж комендант Солнока Лерінц Нярі, котрий четвертого числа цього місяця сам зустрів у воротах своєї фортеці стотисячне військо турків і крикнув:

— Підходьте, підходьте! Я тут, я не втік!

Отак собі й вистоював цілими днями добрий Балаж Салкаї на вишці своєї вежі, одягнутий у довгий, до п'ят, осінній плащ з коміром такого кольору, як білий гриб, і у високій лисячій шапці. З неспокоєм позирав він на високу гору, яка закривала від нього Егер. Не видно Егера — так хоч на гору подивитися. Куди не глянь, довкіл одні гори й гори, та ще й стоять так близько, що з доброї рушниці можна застрелити косулю, яка пасеться на схилі гори.

До підніжжя фортеці тулилося кілька будиночків, там же протікала річка Егер. Вздовж річки тяглася брукована дорога.

Стояв пан Салкаї на вишці, дивився і нічого не бачив.

Навкруги панувала глибока тиша. Тож і не дивно, що він мало не впав долілиць, коли за його спиною раптом засурмив вартовий.

— Їдуть! — сказав вартовий на своє виправдання, помітивши, що пан комендант здригнувся від несподіваної тривоги і вже замахнувся, маючи намір вліпити йому ляпаса.

— Буйволе! — гримнув пан Балаж.— Чого ти у вухо мені сурмиш? Я ж біля тебе стою! Га-а-ай, ти, телячий розуме!

Він кинув поглядом на стежину, що петляла по скелях, і помітив на ній двох вершників. З виду це були пани; один із них, нижчий на зріст, напевно, зброєносець. Їхали вони, як видно, здалеку — ззаду до сідел були прив'язані в'юки. За плечима у кожного висіла рушниця з коротким стволом. На обох вершниках були довгі плащі горіхового кольору.

— Не з Егера їдуть,— вголос думав Салкаї.

— Можливо, це Міклош Ваш? — висловив здогад вартовий.

Він ладен був у всьому притакувати комендантові, аби тільки загладити свою провину. Та сьогодні йому не щастило: пан капітан знову був роздратований.