Розділ «9. Відвідини»

— Іди! Іди звідси, ти! — Балч штовхає Льоду перед себе до дверей. Обоє натикаються на край залізного ліжка, і Балч, не довго думаючи, люто відкидає його мало не на середину кімнати. Ще мить, ще тряскіт дверима, скрегіт ключа в замку — і десь, у глибині будинку, з того боку, згасає відлуння колотнечі. І Агнешка, нарешті, сама. Не віддав ключа, негідник. Дівчина підсовує ліжко до стіни, злощасні двері підпирає столом, хоча її майже смішить, чи й не доводить до сліз даремність такої дії. Треба ще й зайнятися з Флоксом. Що він зробив тобі, той жахливий чоловік. Схиляється над цуциком, перевіряє дихання і швидке, дрібне биття його серця. Собака лежить на боці, витягнувши одубілі лапи й відкинувши назад голову. У шпаринах напівзаплющених очей тьмяніє відблиск світла. О, нарешті починає сонно помрукувати під Агнещиною рукою, що лащить його. Нічого страшного, песику мій, відіспишся, просто ти трохи п’яненький. Нам не треба довіряти тій людині, запам’ятай це!

Запах конвалієвих парфумів Пживлоцької — нестерпний. Треба провітрити кімнату. Та коли ж це на вікні відчепилася з цвяха ковдра? Агнешку немов хтось ударяє в груди — в чорному трикутнику відслоненої шибки ворушаться примарні обличчя цікавих. Під її поглядом голови відсахнулися, однак далі, в пітьмі, скупчуються знову і застигають в незрушній, жагучій цікавості. Агнешка здолала перший прояв замішання. Спокійно, уперто вдивляється в невиразні людські тіні, в ті напівроззявлені роти, в отой чийсь дитячий ніс, найпомітніший, бо сплющився об шибку, в очі, чиїсь очниці, ніби вставлені в уже знайомий обрис обличчя. Звідкілясь ізбоку, з укриття, злітає дрібний жіночий сміх, та враз уривається — і голова Юра зникає, наче здмухнутий у темряву привид. Агнешка робить крок до вікна, не відводячи погляду від шибки. Дитячий ніс зісковзує донизу, щезає. Ще одна голова віддаляється, ще одна. Порожньо. Тихо. Агнешка знімає ковдру, відчиняє вікно навстіж, глибоко вихиляється з вікна. Може, те, що чується, і є відлунням затихаючих кроків, а може, це неспокійне биття серця. Легкий нічний вітерець доносить від озера насичений запахом сирості й гниття шум тополь і верб. Беззоряними шпарками неба протікає віддалене валування собак. Все далеко. Всі далеко. Ти! Чи ж пробачив би мені, якби бачив, якби знав? Сама цього не втямлю. Ні, я не боюся цієї людини. Я починаю боятися самої себе. Себе. Забрати Флокса, вийти і піти. Недоречно. Об’яву — обіцяла. Нісенітниця, викручування, не про те йдеться. Щось дере в горлі. Може, простуда. Не розрахувала сил. Не дам собі ради. Але ще подивимось. Він ще побачить. Щоб не усміхався так, не насміхався. Що ж, усміхайся. На добраніч, Стаху. Ще одна вечірня думка...

— Хто тут?

Чуйність думок, хоч і затьмарена півсонним приголомшенням, змушує Агнешку мимоволі скрикнути на якусь мить раніше, ніж свідомість підкаже їй, де вона і що з нею діється. З лоба поступово відходить щемкий біль від гострого ребра віконної рами. Щойно хтось прикрив її ковдрою, коли задрімала. Певна того — свіжа пам’ять чітко відтворює ту майже відчутну присутність невідомого Опікуна. Зовсім уже пробудившись, Агнешка вдивляється, вслухається в темне подвір’я і вловлює шелест кроків, потім нечіткий обрис постаті. І, нарешті, відповідаючи на її запитання, хтось хрипкуватим, стлумленим голосом озивається;

— Нікого, нікого,— і по паузі ще тихіше: — Семен.