Розділ «9. Відвідини»

Старанно накладений, свіжий шар помади Пживлоцької не міг приховати темного рум’янцю образи й гніву. Але голосом пані Льода володіє чудово.

— Невже ви, пане, не відаєте,— озивається напівшепотом,— котра година?

— К бісу з годиною! То не тиняйся по людях, коли пізно!

— Звісно,— Льода силувано посміхається Агнешці.— Завітала я, либонь, невчасно. Ви, певно, і так страшенно змучені.

— Так. Дуже,— згоджується Агнешка,— Щойно казала про це й товаришеві Балчу.

— Жаль. Я сподівалася, побалакаю як колега з колегою.

— Охоче, але не сьогодні.— Агнешка ледве гамує роздратування.— Даруйте вже. Дякую за відвідини і обом взаємно бажаю: на добраніч!

Ніби й не чують. Балч схилився над Флоксовим лігвом, без потреби дратує його сон, певно, перевіряючи, чи задурманив його своєю вечерею. А Льода, замість дверей, іде до столу і собі бере в руки модель «Колумба», оглядає з усіх боків, не минаючи, звичайно, й напису на борту. Агнешка стискає кулаки. Хочеться їй заридати ридма, закричати і гнівно затупотіти ногами, прогнати нахаб. Що за люди! Наче заповзялися одне одного пересидіти. Владновують особисті справи моїм коштом. Ніякого такту й міри. І такі, як є, вони будуть завтра, післязавтра, завжди — і я з ними. Чого прийшла оця Пживлоцька! І зненацька Агнешка ловить себе на соромливому відкритті, що не є вдячна Льоді, як повинна б, за вирятування з важкої ситуації. Дала, нарешті, «Колумбові» спокій. Тепер підносить до короткозорих очей приготований Балчем картон. На щастя, не перевертає його другим боком.

— Не знаю, але подумалось,— відкладає аркуш з щирим чи й удаваним розчаруванням,— що це ваш диплом. Ви така... молоденька... напевне, просто з аудиторії?

— Так.

— Справді? Це ваша перша посада?

— Перша.

— Неймовірно. А чому саме тут? У таких умовах?

— На власне прохання. Вибрала сама, одержала згоду — і все.

— Важко мені збагнути.

— Іншим разом поясню це, можливо, краще.

— Вибачайте за мою фахову цікавість. Я також, бачите, вчителювала. Тож і хотіла б знати...

— Брехня! — несподівано вибухає Балч.— Я скажу, чого ти хочеш. Ти перевіряєш, кого це я собі привів. Це їй болить! — звертається вже до Агнешки.— Вчителька! Учила в Хробрицях — вигнали!

— Неправда!— кричить Пживлоцька — Я... за власним бажанням. Мовчи!

За мить удаване опанування злетіло з неї, а косметичні рум’янці зблякли, посіріли на зблідлих щоках.