Розділ «9. Відвідини»

— До речі, про плакат. Самі знаєте, як це пишеться: першокласний оркестр, багатий буфет, костюми довільні. Вхід — отож-бо й є. Краще не говорити про ціну: стягнемо, що вдасться. Напишіть просто: кошти для потреб школи.

— Це добре! — тішиться Агнешка й несамохіть простягає руку.— Очко на вашу користь.

— За скільки? — Балч до болю стискає простягнуту руку і притягує її до себе щораз ближче. Його очі міняють свій вираз. Впивається поглядом в Агнешку, в її зіниці, а тоді в уста — з настійним, голодним викликом.

— За грудочку цукру! — вдавано бравуючи, борониться Агнешка. Ліва рука сягає в кишеню плаща.— Прошу!

— Не терплю цукру, не їм з руки.

Голос його притлумлений і гнівний. Агнешка ледь чує його, оглушена пульсуванням крові у скронях. Силкується вивільнити руку, котру Балч притиснув лівим ліктем собі до грудей. Щосили відпихає його важкий торс, уникає дотику його обличчя. Опирається, хоч заразом знає, бажала б, щоб ця оборона була щирою. В блискавичному спалаху пам’яті Агнешка бачить себе, як кидає на підлогу кузні зухвалого Юра Пащука. Видіння гасне, западає в темряву.

— Пустіть мене!

— Боїшся поговору? — чує тут же, біля щоки його задиханий шепіт.— Не бійся... Я зумію кожному заціпити пельку... заціпити пельку...

Аж заточився, люто відіпхнутий в мить, коли, певний себе, вже трохи звільнив її руку.

— Ідіть уже звідси! Дайте мені ключ від тих дверей.

Зненацька лунає стукіт — і не встиг ще затихнути ламкий непевний Агнещин голос, як у дверях кімнати Балча постала Льода Пживлоцька.

— Не перешкоджаю часом? — починає вона вдавано чемно, кисло-солодким тоном, ледь ковзнувши поглядом по Балчеві й перекинутому обік нього стільцеві.

І поки Агнешка може здобутися на щось путнє, Балч вибухає:

— Чого прийшла, ти?

— Тотека свого шукаю...— говорить Льода Агнешці, ніби й не помітивши присутності війта,— Зник хлопець з самого вечора й досі нема... Пізно вже, холодно, а він ще й нездужає.

— До мене твій синок не ходить,— уриває Балч.— Ти це добре знаєш.

— Гадала, може, у вас, пані, засидівся по-сусідськи.

— І по-сусідськи потрапила до пані через мої двері?

— Пане Зеноне,— завважує врешті його присутність Пживлоцька і, поблажливо й спогорда усміхаючись, звертається до нього: — Якщо вільно вам, то, гадаю, можна й мені поглянути, як влаштувалася наша гостя.

— Говорила-балакала! Цікавість тебе приперла. Якби ж то тільки цікавість! Я що тобі наказував? Завислякові допомагати, мити пляшки, наливати.