Розділ «7. У кузні»

— А чого ж він все звертав на нас! — не втримався Макс.— Навіщо гавкав, нібито ми його перед тим споїли? Через нього — знаєте? — мій брат гниє у тюрмі.

— Пси хробрицькі!

— Як вони нам, так і ми їм!

Агнешка переждала, поки стихне обурення.

— А про малого Пживлоцького знаєте?

— Мені його не шкода,— перебиває її Пащук, і очі його аж звузилися від злості.— Яка яблунька, таке й яблучко.

— Це погано! — відповідає Агнешка.— Не можна, щоб діти дичавіли. Чому вони б’ються камінням? Нащо мучать псів? А чому ви самі не знаєте, у який клас повинна йти ваша Геня? А через що,— обертається вона до Бобочки,— у вашої Улі така голова?

Очі Бобочки злостиво спалахують:

— Ти, панянко, вчителька чи з поліції?

Агнешка нахиляється до неї й говорить виразним шепотом:

— Ніде в усьому світі нема вже ковтуна. Та я про вас у газеті напишу.

Бобочку аж затрусило.

— Щоб інших вчити,— кричить,— треба самій розум мати! Циркачка!

Даремно Уля смикає бабусю за рукав, благаючи поглядом, щоб не лаялася. Бобочка силою випихає її за двері. Дівчинка все ж улучила мить попрощатися з Агнешкою вимовним, сумним поглядом. Агнешка підходить до коваля, здіймає трубку.

— Самогонна?

— Ее-е, там! — нібито про якусь дрібничку, говорить Жерар.— Так собі, садівникові до годинника.

Чоловіки пирскають смішком, однак здогад Агнешки відзначають значущим перезиркуванням. Коваль знітився, забирає трубку з Агнещиних рук, мовби нерадий, що та довго й пильно оглядає її.

— Сходи-но до Зависляка,— наказує Юрові,— і віддай, бо то його.

Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.

— І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?