Розділ «7. У кузні»

— На легкий хліб,— несхвально докинув Пащук.

— Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.

— Праця, праця,— пирхає Пащук.— Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.

— Не зовсім так, добродію,— борониться Агнешка.— Кожна праця добра, якщо корисна.

— Пусте. А самі вивчилися на вчительку?

— Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,— доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,— ось тут і тут.

— То це ви отака сильна? — широко посміхається коваль Жерар.— І чоловіків не боїтеся? Справді?

Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами, голову. Саме в цю мить Юр виринає з-під Агнещиного ліктя, і, опинившись прямо перед її носом, блискавично хапає її впоперек, намагаючись підняти — і вже й сам лежить на землі, збитий блискавичним і точним ударом дзюдо. І поки підводився, кузнею розлігся дужий видих захвату. Юр, паленіючи від сорому, знову кидається до Агнешки — і знову опиняється на лопатках. Уля і Мар’янек захоплено дивляться на Агнешку.

У кузні злітає гул загального подиву. Тільки бабуся Бобочка пирхає гнівно й несамовито спльовує, своїм звичаєм, явно незадоволена.

— Ну й баба! Такої тут іще не було! — басовито буркає Прокіп. А вчителька, не розчувши його слів, усміхається до нього:

— Дякую вашому дзеркальцю: вчасно мене застерегло.

— Курдоннер! Дивлюся й очам не вірю.— Коваль кидає роботу, зупиняється навпроти Агнешки, потирає долонею об долоню, простягає зігнуту при боці руку з розчепіреною п’ятірнею: — Ану, спробуймо сили!

— Продовження буде,— вагається Агнешка,— може, колись пізніше. Наприклад, у вашому Клубі.

— Ні, тільки тепер.

Агнешка стає в таку ж, як і він, позу, вдає, нібито розмахується. І коли коваль усією вагою та силою руки хоче натиснути на її долоню, Агнешка раптово відхиляється вбік. Коваль заточився, з розгону пролетів кілька кроків і, шукаючи опори, налітає на Бобочку.

— Свят-свят! — кричить стара.— Де твій сором?!

— Та цитьте, ви! — тупотить на неї коваль. І, ще засапаний, озирається на Агнешку: — Хто це вас навчив отаких... штук?

— Один солдат, нетутешній. Хочете, й вас навчу.

— Ми теж дещо вміємо, можемо показати,— заступається Пащук за осміяного сина.

— Ой, покажіть ви їй, покажіть...— шамкотить Бобочка. Вона почуває себе ураженою, приниженою. Постукуючи костуром, тягне Улю, закам’янілу від подиву, до дверей.