Розділ «3. Людина зі шнуром»

— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.

— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?

— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.

— В якій?

Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.

— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.

Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.

Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.

— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.

— А ви?

— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.

І після паузи:

— А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.

— Добродію Балч,— урвала Агнешка досить довгу мовчанку,— весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.

— Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.

— Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу, помешкання...

— Це близько. Заведу.

— Тільки б не на аркані.

— До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?

Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...