Розділ «3. Людина зі шнуром»

— Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...

— Почекаю до завтра.

— ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.

— Але небезпечні, люди топляться.

— Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?

— А чому б це?

— Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.

— Вас?

— А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.

— Цікаво, чому ви не любите Тотека?

— А за віщо його любити? Льода — цебто його мати — теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.

— Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?

— Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.

— Бідний хлопчина. А що робить його батько?

— Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.

— Помер?

— Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.

— У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.

— Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?

— З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?