Розділ «23. Слід на піску. Парти»

А я, між крайнощами його марення й падіння, ким я була для нього? Ізо, Ізо... Яким порівняно малим і заземленим здається мені мій найвищий вимір, ота ціна ідеалу. Чим я сплачувала й сплачую свій борг? Незначною повсякденною старанністю. Зробити, скільки можна, навчити дітей читати, писати й рахувати, й подбати ще про дещо — на сьогодні, на завтра. Фонфелик для Мар’янека. І щоб було якось хоч трохи пристойніше, змістовніше. Але навіть і ця, ще така непевна старанність, якою дорогою ціною оплачується.

Треба, треба, треба... Завтра. Увесь час завтра і завтра, увесь час низько, над самою землею, по-земному. І я не знаю, чи це добре, слушно, змістовно. Легенда про Антея наразі здається мені банальною й легкодухою. Моя мала праця, мої малі обов’язки — як же безпечно я поринаю в них, як вони зручно й вигідно тримають мене на самій середині життя, здалеку від країв прірви! Проте й тут, у центрі посередньості, не бракує місця для мого розпачу, для мого малого розпачу.

Мундек Варденьга рвався до крамниці по горілку. І це ще, звісно, не закінчилося, бо ж буде й буде тривати. Боюся.

Мар’янек, якого мама ще завидна уклала спати, заснув і раптом схопився з плачем, до нестями переляканий. «Валиться на мене!» — кричав, і ледве-ледве вдалося заспокоїти його. Треба було б завтра...

А Януарій лежить в опустілій кімнаті Пживлоцької й Тотека.

Не повернуся я уже цієї ночі до себе, не хочу, не варто. Боюсь я, Ізо, боюся.

Мій малий розпач, мій малий острах. Навіть моя одержимість була малою, якщо я ще тут, а не...

Нема його вже й не буде...

Отож, як бачиш, така ота моя найвища ціна, найвищий вимір, стільки лише змогла я заплатити.

Цієї уявної дискусії чи розслідування я, здається, ніколи не скінчу, не підведу риску під цим рахунком. Не вистачає мені когось для порівнювання, бо його вже тут нема, його, який своєю несправедливістю утверджував мою слушність. А може, в його мареннях, якщо я добре їх зрозуміла, є якась більша й вища рація, аніж в моєму зарозумілому переконанні про ефективність буденної праці, про вагу й ціну простих повсякденних заслуг? Ідеали шалених недосяжні, це правда, але їх недосяжність змушує мене, звичайну працівницю, подвоювати зусилля й підносити мої пропорціонально менші завдання до їхнього найвищого рівня. Цієї бухгалтерії, цієї арифметики я ще не опанувала. Буду, однак, опановувати, ось тут, за першою учнівською партою.

Його немає. І все-таки він є в мені хоча у формі оцієї незакінченої уявності суперечки з ним, цього рахунку, під яким ще не підведена риска.

Отож це неправда, що я знищила його в собі...

Настав цей застиглий і вельми дивний спокій, настало це полегшення, та все ж і він є таки тут, зі мною, поруч мене, в мені. Тільки вже інакше завдає мені болю, по-іншому жахає...

Втрачаючи його, я перемогла нарешті його відчуженість...

Мундек Варденьга рвався до горілки. Чи Теофіл Варденьга, мій учень, теж буде таким, як його брат? Я мушу зберегти цю школу, я мушу знати, яким виросте Тосек Варденьга.

Дуже вже недбало вела я сьогодні урок.

Вольвокс — рослина водяна...

Завтра...

Завтра вранці я стану перед моїми дітьми. Вони не повинні знати, що я ані краща, ані мудріша від них, що я сама починаю вивчати перші літери. Я не маю права розчаровувати їх, викликати в них невпевненість. Треба отож підготуватися. Треба залишати місце за першою партою.

Я — Агнешка Жванець, учителька.