Розділ «23. Слід на піску. Парти»

І коли потім, уже після всього, я знову опинилася тут, у класі, то ще кілька разів поверталася до дверей (ах, Ізо!) без речей, без Флокса, бо ж як я могла тоді думати, пам’ятати про що-небудь отаке в час все того ж безголосого крику та беззвучного плачу, і того умирання, мовчання й повернень.

А він, можливо, ще чекав. Може, ще чекав.

Потім стало ще темніше, я ж не світила, сиділа за першою партою, скраю, від дверей,— ти не знаєш, а я це відразу не пригадала,— він колись сказав мені, сердито й уїдливо, що я хотіла б усе село посадити за першу парту й повчати, як дітей. Тепер я сама сіла за ту парту. Так уже трапилося. Але я ні про що не думала, тоді ще ні про що. Плинули хвилини за хвилинами. Він уже, напевне, відплив.

Потім я почула якісь крики, підійшла до вікна: троє молодиків добивалися до замкнутої крамниці, гупали кулаками по дверях і віконницях. Я впізнала голос Мундека Варденьги: «Пусти, Пелю! — кричали.— Ми хочемо пити, кінець самогонці, слава монопольці!» Ти цього, Ізо, ніколи не зрозумієш, не можеш зрозуміти. Ні того, як звучали оті крики й гупання тут же, поблизу будинку Зависляків, ні того, що вони значать для мене, що змушують мене робити.

Я відчинила, все ще потемки, несесер, вийняла всі класні журнали й приладдя, поскладала їх на столі, в шухляді так само, як вони були. Вийняла з сумки й наш кораблик, Ізо, мій кораблик від вас, отого «Колумба». Поклала його на поличці, так як був. І знову сіла за ту ж першу парту, не знаю тільки, чи надовго. І тепер мені навіть подивитися на годинник не хочеться, бо час на годиннику анічогісінько не промовляє, ні про що не свідчить. Я чекала, чекаю, аж поки час заворушиться у мені самій, знову.

Потім ввімкнула світло, почитала твій лист, вимкнула світло. Він уже, напевне, відплив, вже не жде.

Я ж тут. Я існую.

І хоча я думаю до тебе, і думаю про себе, і думаю про все інше, та все-таки думаю тільки про це і навіть не думаю, а сама вся є цим. Ми обоє до кінця так і не назвали цього — і це добре. Бо мені ось зараз здається, що це є всім, взагалі всім, а може, точніше, це форма всього, чим ми є й що робимо, найменням всього нашого життя з усіма його змінами, яких я ще й не знаю, умова відчуття, що ми існуємо. Це у мені навіть тоді, коли змінює свій образ, коли той образ зникає від мене, залишає мене саму. І навіть тоді, коли я відрікаюся від нього.

Це, отож, не єдина форма певної просторіні з королівським пурпуром на плечах, воно в мені самій.

І якщо і він відчуває щось подібне, то, можливо, ми збережемо незайманою, пронесемо цільною справжню цінність цього, і вже не тільки для нас двох, але для всього, що подарує нам життя.

Я ж от повинна, наприклад, доглянути за Тотеком, щоб не змарнував себе. Треба зайнятися й Улею, бо ж навіть добре не знаю, як і з чого ця дівчина живе; дрібні ж позички чи тим більше різні послуги людям мало що допоможуть їй. Потрібно придумати для неї якесь заняття, може, кравецтво. Варто б поїхати до Бялосолі, до молодих Кондерів, разом краще вирішимо. Не забути б і про Бобочку. Так, так. Хробриці. Порон все-таки буде. Відколи нема Пживлоцької, настав помітний спокій, тиша. Це трохи дивує, що вона аж стільки значила у тій незгоді. Нема її тут через мене, через мою вину. Я її скривдила, все ж та кривда на щось знадобилася. Ще один заплутаний рахунок власного сумління. Школа. Скільки ж тут всього потрібно ще! Цвинтар — ті всі могили, могила Пживлоцького — я вірю, що Семен подбає про це. Похорон. Допомогти Павлинці. А той орел над каміном в руїнах — чи він розпався, чи вцілів? Треба подивитися вранці. Треба, треба, треба... Завтра.

Та от бачиш, Ізо, не можу якось витлумачити собі, як оці всі «треба» сполучаю з цим, як одне виникає з іншого, стає великим одним і тим самим сумою всього, що є в мені. Я починаю вчитися цього всього тільки тепер ось, коли сиджу тут, за першою учнівською партою, потемки.

Пам’ятаєш, Ізочко, ті ваші відвідини в мене? Ми говорили тоді про найвищий вимір ідеалу. Які ж ми були впевнені в собі, надрозумні й пишномовні. Нам здавалося, що досить трохи скуштувати сільської незручності, щоб уже мати право привласнювати собі оту найвищу ціну. Навіть і він, пізніше, не раз сердито й саркастично дорікав мені моїм нібито крайнім ідеалізмом і протиставляв йому свою нібито тверезість думок і вчинків. Як же, однак, інакше все те я побачила сьогодні, бачу тепер, а можливо, й не бачу, а тільки передчуваю.

Хто з нас двох, він чи я, сягали до найвищого виміру, ціни ідеалу, клали на шальки найбільше, все?

Не знаю.

Мені здається, після тієї недавньої розмови там на березі, і особливо після того, що він мені сказав (і чого не договорив до кінця) про Пживлоцького, що в його житті мусив бути якийсь період і, напевне, довгий, може, аж до того бою за оту вежу, коли він вимагав від себе й від інших всього, найвищої ціни, і вірив, що людина здатна на це.

«Капітан був добрим солдатом,— сказав про. Пживлоцького й додав ще, з гіркотою в голосі: — Під час штурмів враховується тільки мета й наслідок, і нічого більше! — І вже аж наприкінці, не бажаючи признаватися й далі, промовив: — Так повинно було бути, а я, власне кажучи, саме йому завдячую щасливим випадком і реабілітацією, саме йому завдячую всім тим, що тепер знаю про людей і про себе». І я відчула раптом, напевне, більше по голосу, аніж із слів, що він дуже любив свого командира й дуже довіряв йому. Аж поки не розчарувався. Не тільки в ньому, але й у вартості своїх власних почуттів. Тепер, отож, я інакше розумію його колишні злі натяки на Пживлоцького, котрі (він у цьому запевнив мене ще раз) чула від нього тільки я. Тепер я бачу в них його власне болюче розчарування, рану від втраченої віри.

Бо ж уяви, Ізо, разом зі мною, що хтось вимагає від себе і від усіх інших абсолютної людської досконалості і що цього, всупереч розуму й досвіду, сподівається. Це шаленство, таке очікування чуда, таке марення про досконалість, котре б вже не знало ні закону, ні правосуддя, як таких, що вже не потрібні їй. Ну, а коли ідеал не сягає такої висоти, бо сягнути, як відомо, не може, тоді той, хтось шалений, кидається в іншу крайність, крайню крайність, заперечує в собі та в інших людяність таку, якою вона Є, і найбільше висміює тих, котрі залишаються вірними реальній, скромній людяності й не погоджуються підтримувати його нову віру в досконалість падіння.

Або подумай разом зі мною ще й про таке: той хтось, воюючи, вірив у досконалу, ідеальну перемогу, тобто в остаточний кінець, раз і назавжди, усіх воєн. А потім бачить, що війна триває в ньому самому, в пам’яті, в дальшім неспокої світу. Бачить, що мир не є вартістю самодостатньою, безумовно для всіх обов’язковою, бачить, що недосконалість виражається й тут, у найгіршому самозапереченні, яким є (якщо таке десь з’явиться) відмова від збереження миру. Бачить, що мир ще раз стає предметом нових зусиль і торгів, предметом, до якого він, шалений максималіст, ставиться з погордою. Отож, він теж впадає у крайність і так само, як раніше заперечував у собі благородство законів і правосуддя, тепер починає заперечувати благородство миру. Якби він був якимось володарем, вождем, то змушений був би стати тираном, калігулою, царем чи диктатором, бо ж погорда до себе й до інших, до неосяжних в своїй досконалості ідеалів разом з жадобою самозваної влади, жадобою, котра займає місце тих ідеалів, навчали б його убивати людей, недосконалу в них людяність. Влада шалених легко перекреслює ціну чужого життя й так само легко вбиває.

Таким він, можливо, був або міг бути.