Розділ «21. Дружня частина роковин»

— Вона тебе має десь! — по-простацькому щиро додає Макс.

Балч здригнувся. Але не оглянувся, не відповів. Здіймає з полиці гранату, кілька разів перевертає її на долоні, уважно й зацікавлено розглядає, торкається пальцем чеки.

— Свято...— каже він сам до себе, в задумі морщачи чоло,— роковини...— І до Агнешки: — Пиття вже не буде. Будуть бенгальські вогні на честь закінчення гулянки.

— Балче! — цей новий, сповнений страху крик розлягається з донедавна порожнього місця, де не було нікого із тут присутніх. І всі мимоволі повертають голови в той бік, під арку між двома кімнатами, до межі між світлом і тінню.

— A-а, Януарій! Нарешті й ти! Виспався. Це добре. Саме вчасно. Ми маємо до тебе маленьку справу — я і пані Жванець. Перед тим, як почати фейерверк...

Кладе на місце гранату й тягне за собою Агнешку, відштовхнувши перед тим Януарія вбік.

— Ви мріяли, щоб нарешті побачити, завітати до нашої святої святих. Будь ласка. Досить прозаїчне воно, це святилище, як ви й самі бачите. Звичайна холостяцька квартира Зависляка, його барліг он у кутку, що вас, звісно, не цікавить.

Його барліг в кутку. А там, над узголів’ям, у бічній ніші, Агнешка, попри пітьму, бачить ледве видну заглибину, у якій (про це вона відразу ж здогадується) безсумнівно є двері, заставлені ящиками, з яких виглядають шийки пляшок. Януарій отож знає-таки, зринає в голові Агнешки думка, мусить знати про хід звідси до Кімнати. Виходить, нінащо здалися Балчеві заборони й оте його замикання Клубу на ключ.

— ...зате, як бачите, тут же поряд з барлогом — серце нашої місцевої промисловості, наша частка національного багатства...

Зависляк, видно, недавно підкинув кілька полін на товсті колосники, бо вогонь палахкотить і пирскає іскрами. Полум’я лиже чорне залізо печі. І його брунатний відблиск ковзає по випуклому животі величезного котла. У його середині і в закрутах труб наростає шум і сичання.

— ...ви чули, читали про Молоха? Він жер людей, атож... Ви нас жалієте? Слушно. Я теж не люблю ненажерливих богів. Хотів усе це спродати, але ж ви не дозволили. Теж слушно. Богів не продають. Ну, то ж як, Агнешко? Власне, я бачу по очах... Що ж, трапляється нагода, Агнешко! Зависляку, відступи вбік!

Але не тільки Зависляк, тут вже зібралися усі, товпляться позаду, напружено слідкують за кожним рухом Балча. Балч тим часом розпустив шнур на всю довжину, розширив петлю і закинув її на тулуб котла. Потім кінець шнура, злісно й загадково усміхнувшись, вручає Агнешці.

— Будьте ласкаві. Богів знищують, атож, знищують. Безпеки не гарантую, отож на всякий випадок можна перехреститися.

— Балче! Ти не маєш права! — Це лютий хрипкий голос Зависляка.

— Пані Агнешко! — Це Семен.

Балч, не обертаючись, розвів руки й раптово подався назад, мовби роблячи для Агнешки місце й водночас відпихаючи чоловіків.

Агнешка зібрала в собі всі сили, шарпонула, як тільки могла. Та котел і не здригнувся. Шарпонула ще й іще раз, все слабкіше й слабкіше. Ні з місця. Позад неї — чийсь високий, неначе пташиний скрегіт, під’юджуючий, а можливо, й глумливий.

— Бачите, це не так просто, дитинко.— Балч з м’якою сумовитою усмішкою простягає руку до шнура.

Агнешка кидає шнур на землю. Потім хапає з-під колосників коцюбу — чорну, важку, гарячу, що аж руки обпікає. Підіймає її догори. Заціплює зуби й спрямовує свій удар уже не в котел, а в бічну дистиляційну трубу — змійовик. Труба скривилася від удару, зігнулася, і гучне шипіння в ній зненацька замовкає. Агнешка знову підіймає важку коцюбу — і мало не падає від удару в обличчя.

— Це моє! Геть! Моє!..— кричить Януарій, пригнувшися після стрибка, як той чорний розлючений кіт, і заносячи руку для нового удару.