Розділ «16. Хрестини у Павлини»

— Я з бабусею поговорю, щоб вона тобі не забороняла.

— Не допоможе.— І по паузі: — З мене діти сміються...

— Не будуть сміятися, от побачиш.

Підводить її голівку, дивиться дівчинці просто в очі.

— А знаєш, Улю, ти така гарна, вродлива! — І Агнешка обережно розв’язує й здіймає хустину.— Оце тільки псує твій вигляд. Може, обстригти тебе? Добре? Ти не бійся. Через два-три місяці у тебе виросте гарне, здорове волосся.

— Бабця кажуть, що не можна. Що як обстригти, то людина помре.

— Неправда, Улю! Присягаю тобі, що неправда. Глянь мені в очі. Я не обманюю. Віриш мені?

Уля дивиться на неї поважно, проникливо. Тоді хитає головою.

— Ну, усміхнися ж, Улю! Ту будеш такою ж, як і всі діти. Ніхто з тебе не насміхатиметься, ніхто не буде дражнити. І виростеш гарною дівчиною. Ну, то як? Згода?

— А не болітиме?

— Ні. Боліти не буде. Ну то кажи.

— Гаразд.

І аж тепер Агнешка вжахнулася свого рішення. І не тільки тому, що, власне, не знає й сама, як зарадити Улиному нещастю, що не має потрібних ліків, мазі, які стали б тут у пригоді. Вона мусить ще й перемогти, й приховати відразу. І не принизитись залякуванням чи милосердям. І не виказати своєї невпевненості та безпорадності. Отож розповідає, яка Уля стане через півроку, рік, два і як то буде в Хробричках, коли збудують нову школу, коли висушать болота, а люди візьмуться за розум, забудуть про пиятику, бійки й забобони, а над озером виростуть різнокольорові будиночки для туристів; а дівчата, такі, скажімо, як Уля, щонеділі або й у будень ходитимуть в кіно. Оповідає все це, як казку, співучим і монотонним голосом, подібним до того, яким колись присипляла Кшися. І Уля слухає її слова, наче казочку, тільки не таку, як ті, страшні, котрі розповідає бабця і від яких часто нападає страх і плач. Поплакати трохи їй і тепер хочеться, але не від такого, а від зовсім іншого страху.

Це, здається, називається роздвоєнням уваги, думає Агнешка якось мимоволі, бо водночас вікно заслонює зеленою ковдрою — чому це я її ще й досі не повернула? — розстеляє на підлозі простирадло, та ще й перебирає все, що є у несесері. Гаразд, спробуємо, спробуємо, є тут ацетон для нігтів, трохи перекису, трохи саліцилу. А головне — вода й мило. Ах, як добре, що вона прихопила і цей старенький, спрацьований примус! У сінях покрикують гості Зависляків, а от і голос самого Зависляка, сп’янілий і здичавілий: «Гей, дівко Пживлоцька! Дівко!» І заспокоюючий голос Павлинки; «Бійся бога, Януарію!» На щастя, у Тотека теж галас і грає радіо. Агнешка замикає обоє дверей на ключ, на засув і ще й свій приймач настроює на ту ж, що і в Тотека, хвилю. І тепер уже закінчує оповідь про Улю й Хробрички. Ножиці! Малуваті. Хай їх Уля поки що не бачить.

— Не будеш плакати?

— Хіба я знаю.

Голівка ця жахлива", дихає якимсь важким смородом. Отож насамперед миття, без користі, однак, потім чищення всім, що знайшлося під рукою, й ще раз миття. Це триває безконечно. У сінях стихло, гості начебто порозходилися. Так, нібито й пішли вже всі, бо за хвилю почулося, як Тотек випроваджує Павлинчиних дітей. В радіопередачі пауза, холодні краплини сигналів, згодом голос диктора, теплий, ніжно-інтимний. Вечірній концерт на замовлення слухачів. Пора починати найважливіше.

— Не бійся, Уленько!

Перше клацання ножицями. Уля зажмурює очі, стискає повіки.

— Болить?