Розділ «11. Перший урок»

— Вигадки. Дай до газети — заплатять. Хто це придумав?

— Є такі. А ти не відкараскуйся. Я тебе знаю, Балче, знаю.

Балч споважнів. Мовчки налив ще по склянці.

— Знаєш що, Мигдальський? Якщо ти не віриш мені, запитайся он...— скинув головою в бік дитячого гомону.

— Вчительку? Ти маєш рацію, справді. Приємна особа.

— Сподобалася?

— Забери в мене з половину літ — тоді скажу.

— Отож-то. Дошукуйся правди в чистому джерелі.

А в класі урок триває. Діти вже закінчують гуртову декламацію вивченої строфи. Трохи раніше, певно, відбулося роз’яснення твору, бо дошка вже списана рядками окремих висловів і зворотів. Унизу дошки криві, невправні літери склалися у фразу «кінець світу», одначе слово «кінець» перекреслено й над ним надписано «край».

— Підійди, Елько, до глобуса,— звертається Агнешка до найстаршої із Зависляків.— Тепер уже ти вчителька. Розкажи нам своїми словами, про що ми говорили. Голосно, сміливо, виразно, щоб ми зрозуміли й запам’ятали.

— Світ не має кінця,— розпочинає та своїм хрипким голоском,— бо він круглий. Поетеса сказала тільки так, з почуття. А наш світ називається Земля. Вона теж кругла.

— Добре. Тепер ти, Томеку. Чи поетеса говорить про всю земну кулю?

— Не тільки. Поетеса має на увазі свою рідну землю.

— Добре. А тепер ти, Мар’янеку. Як називається твоя рідна земля?

— Хробрички! — відповідає малюк, не задумуючись.

З-поміж загального сміху зненацька лунає зухвалий голос:

— У Хробричках збиранина з усього світу.

— Неправда! — одкрикує йому Томек Зависляк.

— Правда. Мій тато знає.

— Чому ти так кажеш? — Агнешка підходить до задираки.— Звідки ти?