Розділ «11. Перший урок»

Всі троє зиркають на неї, не розуміючи її переляку.

Та саме цієї миті з шкільного приміщення долинає гучний дитячий гармидер, тупотіння, сміх. Зненацька ослабла, Агнешка, важко спирається на бильце ліжка. Водночас хтось різко стукає в двері. Не чекаючи на дозвіл, входить Балч, вільний, безтурботний, по-своєму всміхнутий, трохи поблажливо, трохи глузливо. Його усміх на якусь мить застигає під пильним, непроникливим поглядом Псякреньтки.

— День добрий, шановні гості. Мене звати Балч. Я війт. Холодно в нас, правда? Може б, по скляночці рому, щоб розігрітися? Я маю чудовий, ще воєнний.

— Ром? На службі? — неприязно дивується інспекторка.— Ніколи! — Колегу ж, що схвально хитнув головою на пропозицію Балча, вона пронизує лютим поглядом.

Агнешка чи й чує цей короткий діалог. Ніби опритомнюючи, вона повертається з якоїсь далекої далини.

— Можна розпочинати? Справді? — запитання, адресоване Балчеві, вихоплюється несамохіть.

Балч переможно зиркає на ще насуплену інспекторку.

— Наша вчителька ще не звикла, що тут, у Хробричках, усе по-солдатському. Дев’ята — то дев’ята. Пунктуально.

— Похвально,— сухо нотує Іксинська.

— Правда, правда...— підтримав її добродушний інспектор.— Порядок будує, анархія руйнує. «Хто ще в колисці відірве голову гідрі...» [6]

— Ви, інспекторе, про що? — дивується Псякреньтка.

— Цитую.

— Гаразд. То починаймо.

У Агнешки таке відчуття, ніби вона ще раз уві сні переживає колишні події. Стишений гамір переповненого класу. Відчинені двері, а біля порога Балч — запрошуюче простяг руку. І як і вчора перед розвагою, не оглянувся й пружним кроком вийшов на ганок. Агнешці аж голова йде обертом від цієї дитячої тисняви, від охочого гомону, з яким усі, вітаючи прибулих, підвелися з-за парт, від пташиного запаху дитячого волосся. Інспектори сіли за останню парту. Агнешка, огорнута легким гомоном цікавості, проходить серединою класу, поміж двома рядами парт. Стає на підвищенні, біля столу, зіпершись тремтячою рукою об його край. За першою партою з вдячною полегкістю помічає старших Павлинчиних дітей і Тотека.

— Доброго ранку, діти!

— Доброго ранку вам, пані. Доброго ранку вам, шановні гості,— розмірено скандують діти.

— Сідайте. Моє ім’я й прізвище Агнешка Жванець. Тут ми будемо разом вчитися. Це приміщення — наша школа. Мала ще, тісна, але за рік-два ми, напевне, збудуємо справжню школу. Сьогодні ж у нас тільки нові парти. Треба про них дбати, не стрибати по них, не дряпати. А тепер познайомимося трохи ближче. Побачу, що ви вже знаєте, тоді розіб’ю вас на класи. От тебе, хлопчику,— звернулася вона до малюка за другою партою,— як звати?

— Ян Калита.

— Скажи мені, Янеку, що ти найбільше любиш вчити?

— Найбільше я люблю слухати віршики.