Розділ «11. Перший урок»

— Може, побили когось... га?

Агнешка на мить дотикається Балчевих очей коротким, проникливим поглядом, його — тепер уже безборонний — засоромлений усміх переважує небезпечну секунду.

— Я не була в залі ввесь час. У мене були свої справи.

Мигдальський полегшено зітхає, хоч по його сумовитих віях видно, що він не дуже задоволений собою. Одначе капітулює.

— Поголос, виходить, безпідставний. Формально й фактично все в порядку? Дякую вам.

Вже сідаючи на велосипед, по-іншому, значуще, прощається з Балчем:

— Гляди ж, Балче, бо дограєшся. Не допоможуть і ордени.

Коли ж міліціонер зник, нарешті, за тинами, Балч глибоко зітхнув і промовив:

— Вже з півгодини всі всім дякують. Дякую і я. Дякую і дивуюся.

Якимось неприємним скреготом видається нараз Агнешці оцей новий тон в Балчевій похвалі, оце двозначне підморгування. Агнешці стає соромно від тягаря співучасті й вини.

— Після всього,— каже вона Балчеві, заразом виправдовуючи й себе,— що ви зробили для школи, я не могла б інакше...

І знову отой його загадковий погляд — усе хмурніший, смутніший, зліший...

Враз ганок повниться дитячим гамором. Дітлахи, підштовхуючи Семена, що першим з’являється на порозі з порожнім уже ранцем, вибігають із класу. Юрба кричить, свистить, розмахує газетними пакуночками. В повітрі вже закружляли й цукеркові обгортки. Тільки Павлинчині діти, якісь осовілі, довше затрималися на ганку, по чому, коли вересклива юрма зникла за рогом, побігли навпростець до свого будинку.

— Це добре, що ви обдарували дітей,— озивається Агнешка.— Перший день. Я й не подумала про це.

— Реванш за грудочку цукру.

Агнещина посмішка згасає. Діти... Спіймала себе на думці, що не було серед них облич, котрі вона запам’ятала за останні два дні. І куди це вони так біжать? До автомашини Балча, що стоїть на вулиці біля крамниці. Там уже й Семен, відчиняє дверцята кабіни, затоптує недопалок, вмикає мотор. Діти з криком розміщуються на кузові.

— Ці діти...— Агнешка непевно зиркає на Балча.— Чому вони від’їжджають? Куди?

— Привезено їх, та ще й здалека, пора й назад відвезти.

Агнешка дивиться, ще не розуміючи. Її огортає холод чи страх, стискає серце, в’ялить тіло. Балч уникає її погляду. Очі опустив додолу.

— Ви, пані, завдаєте мені клопоту. Такі недогадливі,— говорить роздратовано.— Як, ви ще не збагнете? — підвищує він голос із удавано гнівною бравадою,— Як на вас, ці діти з неба впали? Позичені вони, товаришко завідуюча, позичені! Аж з-під Бялосолі, з Джевинки.