Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Я, далекий від світу і від пекла, що його цей світ для мене втілював, аж ніяк не вмів розрізняти нові кашкети і мундири, тим більше не здолав би сказати, що то за підрозділ. Байдуже, чи були то білі, чи сині, а може, зелені та червоні сорочки, а штани чорного, брунатного, зеленого кольору; чоботи й остроги, шкіряні портупеї і ремені, і пояси, і кинджали в піхвах усіх фасонів; я, в кожнім разі, вже давно, відколи повернувся з війни, присягнувся собі, що їх не розрізнятиму і не впізнаватиму. Тому спершу я був сильніше, ніж мої друзі, вражений появою цієї фігури, яка немов виросла з розташованого в підвалі туалету, проте увійшла через двері з вулиці. Кілька секунд я й справді думав, що туалет, розташований у підвалі, чомусь опинився назовні і один із людей, які його обслуговували, увійшов повідомити, що вільних місць не лишилося. Але хлопець мовив:

— Співвітчизники! Уряд повалено. Створено новий німецький народний уряд!

Відколи я повернувся з війни, повернувся в свою плюсклу вітчизну, я жодного дня не вірив у якийсь там уряд, чи тим паче в народний уряд. Я й донині — хай мені недовго, може, й лишилося топтати ряст — є людиною, що має право сказати правду: я належу до того зниклого світу, де здавалося природним, що тим чи іншим народом хтось керує і що, отже, народ, якщо він не хоче зректися цієї назви, не може керувати собою сам. У моїх глухих вухах — я частенько чув, як їх називають «реакційними», — це звучало так, якби кохана жінка заявила мені, що я потрібен їй як п’яте колесо до воза, бо ж вона може сама з собою спати і мусить це робити зі мною задля однієї-єдиної мети — народити дитину.

Саме тому мене так вразив переляк, який охопив усіх моїх друзів, щойно ті вздріли якусь примару в дивних чоботах з її дивною заявою. Уся наша компанія займала якихось три столики. За якусь секунду я залишився — ні, опинився — сам-один. Я справді опинився сам-один, і в мене на мить виникло відчуття, ніби я й справді довго шукав самого себе і несподівано виявив, що я на самоті. Тим часом усі мої друзі позіскакували зі своїх місць і замість, як у нас було заведено віддавна, спершу сказати мені «На добраніч!», голосно вимагали: «Кельнере, рахунок!». Але оскільки наш обер-кельнер Франц не з’являвся, вони гукнули власнику кафе, єврею Адольфу Фельдману: «Ми заплатимо завтра!» — і пішли, більше жодного разу не глянувши на мене.

Я ще вірив, що завтра вони таки зайдуть туди і заплатять і що обер-кельнер Франц наразі затримався на кухні або деінде і просто тому не міг з’явитися так швидко, як звичайно. Однак за десять хвилин з-за шинквасу вийшов хазяїн кафе Адольф Фельдман в пальто і котелку й сказав мені:

— Пане бароне, ми прощаємося назавжди. Якщо нам судилося ще десь зустрітися в цьому світі, то ми один одного впізнаємо. Завтра ви напевно сюди вже не прийдете. Через новий німецький народний уряд. А зараз ви підете додому або хочете ще тут посидіти?

— Як завжди: сидітиму до пізньої ночі, — відказав я.

— Тоді на все добре, пане бароне! Лампи я позагашую. Тримайте дві свічки!

І з цими словами він запалив дві білі свічки, і ще перш ніж я встиг усвідомити, що насправді він запалив поминальні свічки по мені, усі лампи в кафе згасли, а його власник, блідий, в чорному габіку, радше трунар, аніж життєрадісний сивобородий єврей Адольф Фельдман, вручив мені важку олив’яну свастику і зауважив:

— Про всяк випадок, пане бароне! Сьорбайте спокійно свою горілочку! Я опущу жалюзі. А коли надумаєте йти, то зможете їх підняти зсередини. Тичина стоїть праворуч біля дверей.

— Я хочу заплатити, — сказав я.

— На це сьогодні немає часу! — заперечив він.

І ось він уже зник, а я почув, як зовні перед дверима спускаються жалюзі.

Отож я опинився сам-один за столиком, при двох свічках. Приліплені до стільниці з несправжнього мармуру, вони нагадували двох білих, виструнчених хробаків, запалених згори. Щосекунди я чекав, що вони почнуть звиватися, як, по суті, й притаманно хробакам.

Мені ставало моторошно, і тому я крикнув, як робив це щовечора:

— Франце, рахунок!

Але до мене підійшов не обер-кельнер Франц, а сторожовий пес, якого теж звали Франц і якого я насправді терпіти не міг. Він був жовтувато-піскового кольору, очі його сльозились, а з рота текла слина. Я не люблю тварин, а ще більше не люблю людей, які люблять тварин. Усе життя мені здавалося, що люди, які люблять тварин, відбирають частку любові до людей, і в цій думці я утвердився, коли випадково дізнався, що німці з третього рейху люблять вовкодавів, німецьких вівчарок. «Бідні вівці!» — подумав я тоді.

І ось тепер до мене підійшов пес Франц. Я хоч і був його ворогом, одначе він потерся мордою об моє коліно — так, наче просив у мене вибачення. А свічки горіли, похоронні свічки, і ховали якраз мене! А дзвін на церкві Святого Петра мовчав. Сам я годинника ніколи з собою не ношу, і я не знав, котра тепер година.

— Франце, рахунок! — сказав я собаці, і він заліз до мене на коліна.

Я взяв шматочок цукру і простяг йому.