Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Я стояв перед розверзлою могилою. Після того, як рабин прочитав молитву, Манес Райзіґер виступив уперед і сказав:

— Бог дав його, Бог узяв, хай святиться ім’я Його во віки віків. Міністр пролив кров, і його кров проллють теж. І потече вона бурхливим потоком. — Люди намагалися його зупинити, але він і далі говорив, як з бочки: — Хто вбиває, — казав він, — буде убитий. Господь великий і справедливий.

Після цих слів ноги йому помліли, ми відвели його набік, тим часом його сина Ефраїма поховали. Він був бунтівником, він стріляв і загинув від кулі.

Йозеф Бранко ще час від часу з’являвся до нас додому. У нього не було тепер інших інтересів, окрім смажених каштанів. Того року каштани видалися гнилими, червивими, тож йому, Йозефові Бранко, довелося торгувати самими печеними яблуками.

Будинок я продав, залишивши за собою тільки пансіон.

Здавалося, ніби смерть моєї матері вимела з нашого будинку всіх моїх друзів. Вони виїхали один по одному. Ми зустрічалися тепер тільки в кав’ярні «Віммерль».

Сенсом життя став для мене тепер тільки мій син. «Хто вбиває — буде убитий», — зауважив Манес Райзіґер.

Цей світ мене вже не обходив. Сина я відправив до Парижа, до мого друга Лаверавіля.

Я залишився сам-один, як пучка — один, один, один.

І пішов до Гробівця капуцинів.

Я і в п’ятницю з нетерпінням чекав такого улюбленого мною вечора, коли я тільки й відчував себе вдома, відколи позбувся і дому, і притулку.

Я чекав, поки своїм звичаєм він візьме мене під свій захист, і в нас, у Відні, він був куди милосердніший за нічну тишу, що западала, щойно зачинялися кав’ярні, а ліхтарі сумнішали й тьмяніли, змушені виливати світло намарне. Вони зітхали за млявим ранком і тією хвилиною, коли самі згаснуть. Атож, вони завжди були втомленими, ці заспані лампи, вони хотіли дочекатися ранку, щоб спокійно заснути.

Ох, я часто згадував про те, яким сріблястим світлом пронизували ночі моєї юності ці сини і доньки неба, сонця й зірок, які самохіть злетіли вниз, щоб освітлювати місто Відень. Спідниці дівчат легких звичаїв, які стовбичили на Кертнерштрасе, під той час ще доходили до кісточок. Коли лив дощ, ці спокусниці підбирали сукні, і я бачив їхні бентежні черевики на ґудзиках. Потім я заходив до Захера, щоб побачити свого друга Штернберґа. Він сидів там у ложі, завжди в одній і тій самій, і лишався там навіть тоді, коли всі вже йшли. Я забирав його звідти. По суті, нам слід було б разом піти додому, але ми були юними, та й ніч була юною (хай вона і встигла вже посунутися вперед), юними були і повії, надто ті з них, хто мав більше років за інших, юними були ліхтарі…

Тим-то ми немовби проходили крізь нашу власну юність і молоду ніч. Будинки, в яких ми жили, здавалися нам гробівцями або щонайбільше нічліжками. Нічні поліцейські вітали нас під козирок, граф Штернберґ дарував їм сигарети. Часто ми разом з постовими патрулювали вулиці, крокуючи безлюдною й бляклою бруківкою, і бувало, що до нас чіплялася яка-небудь із тих спокусниць, і йшла вона геть іншою ходою, ніж зазвичай походжала тротуаром. Ліхтарі тоді стояли рідше, та й на вигляд були скромніші, але що вік вони мали юний, то й світили яскравіше, а деякі весело розгойдувалися на вітрі…

Згодом, після того, як я повернувся додому з війни не лише постарілий, а й віджилий, віденські ночі зморщились і зблякли, наче якісь похмурі старіючі жінки, і вечір не входив до них, як раніше, а ухилявся, бліднув і пропадав, перш ніж вони встигали насунути. Ці вечори, прудкі і майже полохливі, треба було, так би мовити, упіймати ще до того, як вони надумають утекти, і я найчастіше наздоганяв їх у парках — у Народному саду або в Пратері, а їхній останній і найсолодший останок — у якійсь кав’ярні, куди вони зазвичай просочувалися, ніжні й м’які, немов запах.

Тож і того вечора я пішов до кав’ярні «Ліндгаммер» і вдав, ніби я на відміну від інших ані крапельки не схвильований. Бо ж я вже давно, відколи повернувся з війни, вважав, що не маю права жити! Бо ж я давно вже привчився всі події, що їх газети називають «історичними», розглядати праведним поглядом людини, яка вже не належить до цього світу! Я давно вже був у безстроковій відпустці у смерті. І вона, смерть, могла мене будь-якої секунди викликати зі своєї відпустки. То яке мені було діло до речей, які відбуваються в цьому світі?..

Проте вони мене турбували, а надто тієї п’ятниці. Здавалося, йшлося про те, чи зможу я, людина, випхана життям на пенсію, і надалі спокійно, як досі, в якомусь запеклому спокої проїдати цю пенсію; або ж у мене буде відібрано і його, цей жалюгідний, запеклий спокій, це упокорення, що його я привчився називати «спокоєм». Аж так, що в останні роки, якщо той чи інший з моїх друзів, бувало, приходив до мене, щоб сказати: нарешті прийшов час, коли й мені пора подбати про майбутнє країни, я хай і кидав йому у відповідь свою звичайну фразу: «Я хочу, щоб мене залишили в спокої!», але при цьому точно знав, що, по суті, мав би сказати: «Я хочу, щоб мені залишили моє упокорення!». Моє дороге упокорення! Але й воно вже зникло! Слідом за моїми нездійсненими бажаннями…

Отже, я сів у кав’ярні, і доки друзі, які сиділи за моїм столом, далі гомоніли про свої особисті справи, я, людина, котра з огляду на невблаганну і водночас ласкаву долю вважала, що за будь-яку можливість особистого інтересу і мови бути не може, відчувала заклопотаність лише загальною справою, яка ціле життя так мало мене цікавила і від якої я все своє життя зазвичай ухилявся…

Я вже кілька тижнів не читав газет, і балачки моїх друзів, які, здавалося, тільки й жили газетами, ще ж надто — просто-таки живилися звістками і чутками, — шелестіли повз мої вуха без жодного ефекту, немов хвилі Дунаю, коли мені траплялося сидіти на набережній Франца Йосифа або на алеї Єлизавети. Я був з усього цього виключений. Бути виключеним з числа живих означає щось на кшталт поняття «екстериторіальний». Ось я і був екстериторіальним серед живих.

І навіть хвилювання моїх друзів того вечора, у п’ятницю, здавалося мені зайвим — до тієї секунди, поки двері кафе не відчинились і на порозі не з’явився дивно одягнений юнак. На ньому були чорні шкіряні ґамаші, біла сорочка і щось на кшталт військового кашкета, який нагадував мені щось середнє між підкладним судном і карикатурою на наше старе австрійське кепі; коротше кажучи, він навіть не був схожий на прусський головний убір (пруссаки-бо носять на голові не капелюхи, не кепі — вони носять «убори»).