— Тротта, — відповів він, — був героєм битви під Сольферіно. Він врятував життя імператорові Францу Йосифу. Той Тротта давно вже переставився на той світ. Мені здається, ви ошуканець.
Того ж дня я також дізнався, чому моя дружина так часто й так надовго віддалялася з дому, чому залишала без догляду нашу дитину і мою нещасну спаралізовану матір. Річ у тому, що коли я повернувся додому, то застав там двох людей — тих єдиних у світі людей, яких я по-справжньому ненавидів: професорку Йоланту Сатмарі й Курта фон Штеттенгайма.
Виявилося, що вони вже не один тиждень живуть у Відні, що ужиткове мистецтво вони покинули, і тепер їх страшенно захоплювало мистецтво кіно. Олександр Рабинович («знаменитий Рабинович, як, ви його не знаєте?»), розповідав фон Штеттенгайм, заснував у Відні «фірму» — отакої, ще одна фірма! З’ясувалося, що Елізабет геть не бажала залишатися матір’ю, їй кортіло кров з носа стати актрисою. Кіно покликало її, і вона відчувала в собі покликання до кіно.
Однієї чудової днини вона просто зникла, залишивши мені такого листа:
«Дорогий мій чоловіче, твоя мати мене ненавидить, а ти мене не любиш. Я відчуваю в собі покликання. Я йду слідом за Йолантою і Штеттенгаймом. Пробач мені. Поклик мистецтва нездоланний. Елізабет».
Цього листа я показав своїй паралізованій матері. Вона перечитала його двічі. Потім обхопила мене за голову своєю ще здоровою лівою рукою і сказала:
— Синку! С-с-синку! — здавалося, вона одночасно вітає і жаліє мене. Хто знає, скільки всього розумного вона сказала б, якби не була паралізована.
У мого хлоп’яти не було матері. Вона була у Голлівуді, грала у стрічках. А бабуся малого, літня жінка, лежала спаралізована.
У лютому вона померла.
XXXIIIУ перші дні лютого моя мати померла. Померла так само, як жила: шляхетно й тихо. Священикові, який прийшов її соборувати, вона мовила:
— Покваптеся, велебний отче! У Господа Бога не так уже й багато часу, як це часом уявляє церква.
Священик і справді поспішився. Потім матуся покликала мене. Вона вже не бурмотіла, як раніше. Матуся говорила легко і вільно, як у колишні часи, немов мову в неї ніколи й не відбирало.
— Якщо ти колись ще побачиш Елізабет, — так почала вона, — хоч я вважаю, цього не трапиться, то скажи їй, що я завжди її терпіти не могла. Я вмираю, але я не поважаю тих побожних людей, які при смертній постелі брешуть і вдають з себе великодушних. Тепер принеси мені твого сина, я хочу ще раз його побачити.
Я пішов униз і приніс свого сина — він був уже чималий і важкенький, отож, несучи його вгору сходами, я тішився, що він стільки важить. Матінка обняла, поцілувала дитину і знову віддала хлоп’я мені.
— Відішли його куди-небудь! — сказала вона. — Зростати тут йому ні до чого. Йди! — докинула вона. — Я хочу вмерти на самоті.
Тієї ж ночі вона померла, а це була ніч революції. У нічному місті гриміли постріли, і Хойницький розповів нам за вечерею, що уряд стріляє в робітників.
— Цей Дольфус[22], — сказав Хойницький, — хоче пролетаріат зім’яти на табаку. Хай Бог мені вибачає, але я його терпіти не можу. З натури це людина, яка сама риє собі могилу. Такого ще світ не бачив!..
Коли матінку ховали на Центральному цвинтарі, куди був вхід через другі ворота, в місті досі стріляли. Нас з матінкою проводжали всі мої друзі, тобто всі наші пансіонери. Падав дощ з градом, точнісінько так само, як тієї ночі, коли я повернувся додому. Сипала така ж колюча крижана крупа.
Ми поховали мою матір о десятій ранку.
Коли ми виходили з других воріт Центрального цвинтаря, я побачив Манеса Райзіґера. Він ішов слідом за чиєюсь труною, і я, ні про що не питаючи, пристав до нього. Труну везли до третіх воріт, де містилась юдейська ділянка.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марш Радецького та інші романи» автора Йозеф Рот на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи“ на сторінці 180. Приємного читання.