Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Матуся дала йому грошей?

— Атож!

— Готівкою?

— Чеком!

— На яку суму?

— Десять тисяч!

Я знав, що у матінки, за словами «єврея», ще лежали в банку «Ефруссі» п’ятдесят тисяч крон, хай вони і невпинно знецінювались. Я заходився під суворим і переляканим поглядом матінки міряти кроками кімнату, чого раніше ніколи не робив. Уперше в житті наважився я в її присутності піднести голос. Я мало не кричав. У всякому разі я гарячкував. Увесь мій гнів на Штеттенгайма, на Йоланту, на тестя, а ще — гнів на власну податливість, з яким я довго крився, разом заплеснув мене. До цього домішувався і гнів на матусю, і ревнощі до Штеттенгайма. Я вперше дозволив собі перед матусею вжити неприпустимий вираз «смердючий пруссак», що його почуєш хіба в казино. Сказав і сам злякався.

Я дозволив собі ще й щось більше: сказав матусі, щоб надалі вона не сміла виписувати чеки без моєї згоди. За одним духом я також заборонив Елізабет коли-небудь ще приводити до моєї бідної матусі людей, яким потрібні гроші, — якихось пройдисвітів, буквально сказав я. А оскільки я себе знав і прекрасно розумів, що лише раз-два на три роки можу виказати свою волю, свою відразу, викласти свою щиру думку про людей і обставини, то свідомо розпалював себе ще більшою люттю. Я кричав:

— Щоб ноги професорки не було в моєму домі! — І ще: — Про ужиткове мистецтво я більше й знати не хочу! І ось що, Елізабет: давай-но наведемо лад. Ти переїдеш сюди, разом зі мною!

Матінка дивилася на мене своїми великими сумними очима. Вона вочевидь була і перелякана, і втішена цим моїм раптовим вибухом.

— Викапаний покійний батько! — сказала вона Елізабет.

Сьогодні я і сам в це вірю: можливо, тоді моїми вустами говорив батько. Мені хотілося швидше піти з дому.

— Батько його, — правила далі матуся, — бува, розгуляється — як справжня гроза. А скільки тарілок він потрощив! Скільки тарілок у нападі гніву! — Вона широко розкинула руки, щоб дати Елізабет уявлення про купу тарілок, які мій батько обернув на черепки. — Кожні півроку! — сказала матуся. — Це була хвороба, надто влітку, коли ми їхали в Ішль і пакували валізи. Цього він терпіти не міг. І малий теж, — докинула вона, хоча ще ніколи не спостерігала за мною в такий час, коли люди зазвичай пакують валізи.

Мені хотілось її обійняти — цю бідну, стару, чимраз глухішу жінку. Воно було й на краще. Вона більше не сприймала шуми сьогодення. Їй чулися звуки минулого, наприклад, гуркіт тарілок, які потрощив мій розлючений батько. Крім того, пам’ять її слабнула, як часто трапляється зі старими людьми, коли ті глухнуть. І це було теж на краще! Яка ласкава природа! Недуги, які вона дарує нам в старості, — це її ласка. Коли ми старіємо, вона дарує нам забудькуватість, глухоту, слабкий зір, а незадовго до смерті — і плутанину в голові. Тіні, які вона висилає вперед, прохолодні і благодатні.

Мій тесть, як і чимало людей його типу, намагався спекулювати на падінні французького франка. Ця спекуляція не вкипіла. З купи «пороху у порохівницях» у нього не залишилось ані дрібки. Та й «Майстерня Йолана» не давала ні шеляга. Все цитриново-жовте умеблювання виявилося марним. Не до діла були й ескізи професора Йоланти Сатмарі. Не вартували фунта клоччя і незрозумілі малюнки моєї дружини Елізабет.

Мій незмінно хапкий тесть втратив інтерес до прикладного мистецтва і несподівано звернувся до газетної індустрії — в ті роки в Австрії за німецьким прикладом стрімко збільшувалося газетярство. Він став співвласником так званої «Монтаґсцайтунґ». І туди хотів затягти й мене. Він давав, як кажуть, «біржові підказки» і на цьому заробляв. Од вартості нашого будинку за вирахуванням іпотечних кредитів нам залишалася ледве чи третина. А коли пустили в обіг нові гроші, з’ясувалося, що від капіталу моєї матері в банку «Ефруссі» лишилося всього кілька тисяч шилінґів.

Першим з нашого світу зник фон Штеттенгайм. Він «накивав п’ятами»: недарма ж цей вислів він сам часто й охоче вживав. Навіть прощального листа не написав. Тільки дав телеграму: «Термінова зустріч. Повернуся! Штеттенгайм». Довше за всіх протрималася пані професорка Сатмарі. Ось уже кілька тижнів, як знамените ательє з цитриново-жовтими меблями винайняла компанія ТОВ «Ірак», яка торгувала перськими килимами. Вже кілька тижнів спливло по тому, як мій тесть надумався продати свій будинок віденському муніципалітетові. Змінилося півсвіту, проте пані Йоланта Сатмарі залишалася там, де й колись, — у готелі «Реґіна». Вона була категорично налаштована не розлучатися ні з однією зі своїх звичок, манер і вихилясів. Вона досі малювала ескізи. Процес розлучення вона виграла: чоловік щомісяця виплачував їй аліменти. Вона часто говорила про те, що виїде в Сан-Франциско, бо ж Європа, на її думку, була «зогиджена». Її надили небачені континенти. Але вона не їхала. Ні перед чим не відступала. Іноді вона марилася мені у кошмарах. Атож, у кошмарах, наче якесь пекельне чадо, призначене для того, щоб звести зі світу Елізабет і мене самого. Чому вона все ще не поїхала? Пощо й далі малювала ескізи? Якого біса Елізабет незмінно день у день до неї віялася? Віялася в готель, аби забрати ескізи, які вже ніколи нікому не знадобляться?

— Я наче провалилася в яму! — зізналася мені одного разу Елізабет. — Я кохаю тебе! — мовила вона. — Ця жінка мене не відпускає, — я не зрозумію, чим вона займається.

— Давай поговоримо з моєю матусею! — запропонував я.

Ми пішли до мене додому, пішли у наш дім. Був уже пізній вечір, але матуся ще не спала.