Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— А що сталося з Манесом Райзіґером? — запитав я.

— Таки так, морока з ним та й годі, — відповів мій кузен Йозеф Бранко. — Він чекає внизу, не захотів піднятися зі мною разом.

Я побіг униз, щоб привести його до себе. І не відразу впізнав: у нього була сива кудлата борода. Він був схожий на Святого Миколая, як його зображають на примітивних картинках у збірках казок.

— Чому ти одразу не піднявся нагору? — запитав я.

— Ось уже рік, пане лейтенанте, — відповів він, — як я збираюся вас провідати. Я був у Польщі, в Золочеві. Хотів знову стати дрожкарем Манесом Райзіґером. Але що таке цей світ, що якесь там містечко, навіть якийсь дрожкар проти Бога? Бог усе перетасував у цьому світі, містечко Золочів він знищив. Там, де стояли наші будинки, ростуть нині крокуси і стокротки, і дружина моя теж уже померла. Її розірвало гранатою, як і інших золочівців. Тим-то я і повернувся знову до Відня. Тут принаймні живе мій син Ефраїм.

Так, звісно! Його син Ефраїм! Я відразу згадав цього вундеркінда і те, як Хойницький влаштував його до консерваторії.

— Що він робить тепер? — запитав я візника Манеса.

— Мій син Ефраїм — геній, — відказав старий візник. — На скрипці він більше не грає! Йому це ні до чого, каже він. Він — комуніст, редактор газети «Роте Фане». Пише чудові статті. Ось вони.

Ми пішли до мене в кімнату. Візник Манес Райзіґер носив усі статті свого геніального сина Ефраїма у себе в кишені — це був чималенький пакет. Він попросив, щоб я їх йому прочитав. Я голосно прочитав їх одну по одній. Зі своєї кімнати вийшла Елізабет, згодом у мене, як завжди на полудень, зібралися й наші пансіонери — мої друзі.

— Взагалі-то я не можу залишатись у Відні, — зауважив Манес Райзіґер. — Мене висилають. — Борода його настовбурчилась, очі сяяли. — Мій син Ефраїм дістав мені фальшивий паспорт. Ось він. — І він показав свій фальшивий австрійський паспорт, обгладив бороду, сказав: — Підпільник! — і гордо оглянув присутніх. — Моєму синові Ефраїму більше ні до чого грання. Коли дійде до революції, він стане міністром.

Він був так само твердо переконаний в тому, що світова революція неминуча, як і в тому факті, що в календарі всі неділі позначено червоними цифрами.

— Цього року каштани вродили погано, — сказав кузен Йозеф Бранко. — До того ж чимало червивих. Я продаю тепер більше печених яблук, ніж каштанів.

— Як ви взагалі вибралися з полону? — запитав я.

— З Божої помоги, — відгукнувся дрожкар Манес Райзігер. — Нам вдалося вбити російського капрала. Йозеф Бранко підчепив його, а коли він упав, затопив каменюкою по голові. Потім я одягнув його форму, взяв його гвинтівку і проводив Бранка до Жмеринки, де стояла окупаційна армія. Бранко негайно ж пішов до начальства. Йому довелося ще повоювати. А я, вбраний у цивільне, залишився в одного доброго єврея. У Бранка була його адреса. А коли війна скінчилася, він прийшов до мене.

— Чудова армія! — вигукнув Хойницький, який щойно увійшов до кімнати, щоб випити зі мною кави, як щодня. — А що поробляє ваш син Ефраїм, музикант?

— Музика йому тепер без потреби, — відповів Манес Райзіґер. — Він робить революцію.

— Кілька їх у нас уже було, — зауважив Хойницький. — Не подумайте, що я маю щось проти! Але у нинішніх революцій є один недолік — вони обертаються поразкою. Напевно, вашому синові Ефраїму краще було б залишитися музикантом!

— Тепер для кожної країни потрібна окрема віза! — скаржився кузен Йозеф Бранко. — Я в житті такого не бачив. Щороку я міг торгувати де хотів: у Богемії, в Моравії, в Сілезії, в Галичині, — і він перерахував у колишні, нині втрачені коронні землі. — А тепер усе заборонено. Хоч у мене є паспорт. З фотографією. — Він витяг з кишені піджака свій паспорт і підняв його догори, щоб показати всім присутнім.

— І це ж тільки один продавець смажених каштанів, — зауважив Хойницький, — але погляньте-но: що за символічна професія!.. Символічна для старої монархії. Цей пан продавав свої каштани скрізь, можна сказати на половині європейського материка. Всюди, де люди їли його смажені каштани, була Австрія, правив Франц Йосиф. Тепер каштанів без візи вже не буває. Що воно за світ! Начхати мені на ваш пансіон. Я йду в Штайнгоф, до свого брата!

Звідкілясь ішла моя матуся, на сходах уже лунко стукав її ціпок. Вона вважала, що їй личить щодня точно о п’ятій годині з’являтися в нашій кімнаті. Досі жоден із наших пансіонерів не заплатив ще ні копійки. Одного разу Хойницький, іншим разом Сечені несміливо попрохали рахунок. Матінка їм на це відповіла, що рахунки складає придверник. Але це було не так. Насправді це ставилося за обов’язок Елізабет. Вона брала гроші у одного, другого — собі до вподоби, і платила наші витрати — собі до вподоби. Дзвінки деренчали цілісінький день. Тепер у нас були дві покоївки. Мов прудкі білки металися вони вгору-вниз між усіма чотирма поверхами. У нашому кварталі в нас усюди був кредит. Матуся раділа дзвінкам, які вона ще могла чути, бучі, що її збивали наші гості, і кредиту, яким користувався наш будинок. Бідолашна стара жінка не знала, що це більше не її будинок. Вона досі вважала його своїм, бо в нашій кімнаті всі змовкали, коли вона входила до нас зі своїм білим волоссям і чорним ціпком. Сьогодні вона упізнала Йозефа Бранка, привітала і Манеса Райзіґера. Взагалі, відколи ми відкрили пансіон, вона стала товариською. Вона могла зустріти хлібом-сіллю і геть чужих людей. Хіба що дедалі стрімкіше глухнула, і здавалося, ніби це каліцтво поволі знищує і її розум, і аж ніяк не тому, що воно її мордувало, а тому, що вона вдавала, ніби воно ні на йоту їй не заважає, і відмовлялася його визнавати.