Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

У квітні наступного року Елізабет народила дитину. Вона привела її на світ не в клініці. Моя мати просила, вимагала, наказувала, щоб вона народжувала вдома.

Я сотворив цю дитину, я випрошував її, вимагав, наказував. Елізабет хотіла її. У той час я любив Елізабет, а отже, ревнував. Я не міг — так я уявляв тоді — викинути або витравити з пам’яті Елізабет пані професорку Йоланту Сатмарі інакше, як сотворивши їй дитину: явне свідчення мого верховенства. Пані професорку Йоланту Сатмарі викинуто й забуто. Але і я, старий Тротта, був наполовину викинутий і позабутий.

Я був уже не Тротта, я був батьком мого сина. На хрестинах я назвав його Францом Йозефом Євгеном.

Мушу сказати: з тієї хвилини, як у мене народився син, я цілковито змінився. Хойницький і всі інші мої друзі, що жили в нас у пансіоні, чекали мене в моїй кімнаті на першому поверсі і так хвилювалися, наче їм самим належало стати батьками. Дитина з’явилася на світ десь о четвертій ранку. Мені повідомила про це матінка.

Це червонясте потворне створіння із завеликою головою й кінцівками, що нагадували плавці, було моїм сином. Істота, знай собі, репетувала. Я вмить перейнявся любов’ю до цієї істоти, створеної моїми поясницями, і не міг втриматися від нікчемної гордості, що породив сина, а не доньку. Я навіть нахилився до нього, щоб розгледіти його крихітний пісюнчик, схожий на маленьку червону кому. Жодних сумнівів: це був мій син. Жодних сумнівів: я був його батьком.

Відколи існує світ, у ньому жили вже мільйони і мільярди батьків. Я був одним із цих мільярдів. Проте тієї миті, коли мені дозволили взяти на руки мого сина, я відчув віддалений відблиск того незбагненно високого блаженства, яке, напевно, переповнювало Творця цього світу на шостий день, коли він уздрів, що його недосконале творіння таки завершено. Коли я тримав на руках це крихітне, крикливе, потворне і червонясте дитя, то чітко відчував, яка в мені заходить зміна. Яким би маленьким, потворним, червоним не був цей малюк у мене на руках, від нього йшла якась невимовна сила. Ще ж надто: у мене було таке відчуття, нібито в цьому м’якому жалюгідному тільці я зосередив усю свою силу і тримаю на руках себе самого і те краще, що в мені є.

Материнські почуття жінок не знають меж. Моя мати прийняла свого щойно народженого онука так, немов виносила його сама, і передала Елізабет усю свою нерозтрачену любов. Тільки тепер, коли Елізабет народила сина від мене, від моїх поясниць, стала вона її донькою. Насправді Елізабет завжди була для неї щонайбільше матір’ю її онука.

Здавалося, ніби матінка тільки й чекала цього онука для того, щоб приготуватися до смерті. Я дозволю собі сказати, що вона почала вмирати — повільно, як плинув час її життя. Якось по обіді вона не з’явилася за столом у нашій кімнаті на першому поверсі. Одна з двох наших покоївок повідомила, що матусі болить голова. Втім, насправді голова їй не боліла: з моєю матір’ю трапився удар. Правий бік у неї спаралізувало.

І ось вона стала для всіх нас на довгі роки улюбленим, віддано плеканим тягарем. Проте я й далі щодня радів, коли вранці заставав її живою. Це була стара жінка, як легко могла б вона померти!

Мого сина — її онука — приносили до неї щодня. Вона белькотала лише: «Маленький». Правий бік у неї був паралізований.

Матуся стала для мене віддано плеканим дорогим тягарем. За все своє життя я ще ніколи не відчував схильності до якого-небудь заняття, тепер у мене нарешті виявилось їх одразу два: я був сином, і я був батьком. Годинами сидів я біля матусі. Нам довелося найняти санітара — важила стара жінка чимало. Щодня доводилося відносити її до кімнати, до столу. Щоб усадовити її там, теж доводилося попітніти. Іноді матуся просила мене, щоб я повозив її в кріслі кімнатами. Вона хотіла бачити і чути. Відколи старенька захворіла, їй здавалося, що вона багато чого пропускає. Праве око у неї було напівзаплющене. Коли вона відкривала рот, здавалося, ніби його праву половину стискує залізний затискач. Втім, вона могла вимовляти лише окремі слова, здебільшого іменники. Часом скидалося на те, наче вона ревниво оберігає свій словниковий запас.

Покинувши матінку, я йшов у кімнату сина. Елізабет, яка в перші місяці була відданою матір’ю, потроху віддалялася від нашої дитини. Я охрестив його Францом Йозефом Євгеном, а для себе і Елізабет прозвав його Ґені. З часом Елізабет стала часто і без причин іти з дому. Я не знав, куди вона ходить, і її про це не питав. Хочеться їй іти — нехай іде! Я навіть краще почувався, коли залишався з моїм хлопчиком наодинці, без неї. «Ґені!» — гукав я, і його кругле смагляве личко осяювала посмішка. Я сповнювався дедалі більшими ревнощами. Мені було зовсім недостатньо того, що я сотворив цю дитину, мені хотілося б також виносити і народити його. Він повзав по кімнаті моторно, мов ласиця. Це була вже людина — а ще тварина і янгол одночасно. День у день, навіть з години на годину спостерігав я, як він змінюється. Його каштанові кучерики дедалі густішали, блиск великих світло-сірих очей чимраз яскравішав, вії волохатіли і чорнішали, навіть рученята набували неповторного вигляду, пальчики тоншали й міцнішали. Губи рухалися дедалі енергійніше і швидше, і все зрозуміліше белькотів язичок. Я бачив, як у Ґені ріжуться перші зубки, чув його перший осмислений сміх, я був присутній при тому, як він уперше побіг — до вікна, до світла і сонця, в раптовому пориві, ніби несподівано осяяний; це була радше внутрішня спонука, ніж фізіологічний акт. Сам Господь піддав йому думку, що людина може ходити на двох ногах. І дивись-но: моє хлоп’я пішло.

Довгий час я не знав, де Елізабет просиджує години, а часом і дні. Вона часто говорила про якусь подругу, про якусь кравчиню, про якийсь бридж-клуб. Наші пансіонери, за винятком Галлерсберґа, платили скнаро й рідко. Якщо Хойницькому траплялось отримати гроші з Польщі, він одразу платив за трьох-чотирьох пансіонерів. Наш кредит у кварталі був необмеженим. Я в рахунках нічого не тямив, Елізабет запевняла, що веде бухгалтерію. Втім, однієї чудової днини, коли її не було вдома, до нас з’явилися різник, пекар, торговець кави — кредитори, які зажадали від мене грошей. У мене були тільки мої кишенькові гроші — Елізабет мала звичку, йдучи з дому, залишати мені кілька дзвінких монет. Інколи ми не бачилися цілими днями. Я відвідував з друзями кав’ярню «Віммерль». На Хойницького було накладено обов’язок читати газети і доповідати нам про політику. Щонеділі він їздив у Штайнгоф провідувати свого божевільного брата. Розмовляв з ним про політику. Нам він розповідав:

— Що ж до приватного життя, то мій нещасний брат абсолютно божевільний. Але якщо взяти політику, то іншу таку розумну людину, як він, удень зі свічкою не найдеш. Сьогодні, наприклад, він мені сказав: «Австрія — це не держава, не батьківщина, не нація. Це релігія. Клерикали і клерикальні бовдури, які нині тут правлять, роблять з нас так звану націю, це з нас, коли ми — наднація, єдина наднація, яка взагалі існувала в світі. Брате мій, — правив він далі, поклавши мені руку на плече. — Ми — поляки, кажуть мені. Ми були ними завжди. Чому б і ні? І ми австрійці: чому б нам ними не бути? Але у ідеологів своя, особлива дурість. Соціал-демократи оголосили, що Австрія — складова частина Німецької республіки, бо ж вони взагалі мерзенні першовідкривачі так званих національностей. Християнські альпійські бовдури йдуть слідом за соціал-демократами. Дурість мешкає в горах, кажу я, Йозеф Хойницький». І хіба повіриш, що ця людина божевільна? Я переконаний: аж ніяк. Якби не розпад монархії, він би ніколи не з’їхав з глузду! — так закінчив він свою розповідь.

Після подібних промов ми мовчали. Над нашим столом нависала гнітюча тиша, вона виходила аж ніяк не з наших глибин, вона спливала згори. Ми не оплакували, а, так би мовити, замовчували нашу втрачену вітчизну. Іноді ми раптом, не змовляючись, затягували старих солдатських пісень. Ми були живі і складалися з плоті й крові. Однак насправді були мерцями.

Однієї чудової днини я поїхав з Хойницьким у Штайнгоф, коли він, як робив раз на тиждень, подався туди провідати брата. Божевільний Хойницький гуляв по двору, він жив в ізольованій частині клініки, хоч і не виявляв ні найменшої схильності до насильства. Брата він не впізнав. Одначе варто було мені назвати своє ім’я — Тротта, і він миттю ожвавився.

— Тротта, — сказав він. — Його батько був тут тиждень тому. Старий капітан округу Тротта. Мій друг, лейтенант Тротта, зложив життя під Красне-Буськом. Я люблю вас усіх! Усіх, усіх Троттів! — І він мене обійняв. — Моя резиденція — Штайнгоф, — продовжував він. — Відтепер, відколи я тут мешкаю, — це столиця Австрії і резиденція монарха. Я зберігаю тут корону. Я на це уповноважений. Мій дядько Ледоховський частенько казав: «Цей маленький Йозеф стане великою людиною». Тепер я великий чоловік. Дядько мав слушність.

Після цього хворий Хойницький заходився розказувати сон рябої кобили. Зажадав, щоб йому дали його панчоху. Відколи він опинився в божевільні, то увесь час плів. «Я плету монархію», — час від часу говорив він. Коли я зробив спробу з ним попрощатися, він заявив:

— Я не маю честі вас знати.

— Моє прізвище Тротта, — кинув я.