Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Забіг на хвилинку, мамо, хотів тільки відшукати тут адресу Штясни.

— Про нього вже давно ні звістки, ні чутки. Гадаю, він помер.

Поліцейський лікар, доктор Штясни був моїх років, певно, матуся мене не зрозуміла.

— Я маю на увазі доктора Штясни, — пояснив я.

— Ясно, тільки, по-моєму, він два роки тому помер. Йому, певно, переступило за восьмий десяток.

— Значить, помер! — повторив я. Тут мені стало ясно, що матінка недочуває. Винятково завдяки своїй внутрішній дисципліні, тій незвичайній дисципліні, якої від нас, молодших, з дитинства вже не вимагали, вона знаходила в собі загадкову силу приховувати цю свою фізичну ваду у ті години, коли чекала мене додому, мене та інших. У ті довгі години, коли матуся чекала, вона готувалася слухати. Бо ж сама вона не могла не усвідомлювати, що старість завдала їй одного зі своїх ударів. Незабаром, думав я, вона оглухне, як рояль без струн!

Так, можливо, вже тоді, коли в нападі сум’яття вона наказала вийняти з рояля струни, у неї з’явилося передчуття, що на неї насувається глухота, і невиразний страх, що незабаром вона вже не зможе як слід вловлювати тони! З усіх ударів, яких могла завдати старість, цей мав стати для матінки — вона ж була істинною донькою музики — найтяжчим. Тієї миті вона здалася мені майже надприродно великою, відсунулася в інше століття, в епоху давно забутої героїчної аристократії. Бо приховувати і заперечувати свої вади властиво аристократам і героям. Тому вона так і цінувала фон Штеттенгайма. Його вона, вочевидь, чула краще за інших, і була йому за це вдячна. Його банальності її не втомлювали.

Я попрощався — мені треба було зайти до себе в кімнату, щоб узяти адресу Штясни.

— Можна мені прийти о восьмій, мамо? — крикнув я, цього разу вже піднісши голос. Вийшло, мабуть, занадто голосно.

— Відколи це ти кричиш? — здивувалася вона. — Приходь, у нас сьогодні клюцки з вишнями, щоправда, з житнього борошна.

Я гарячково намагався прогнати думку про пансіон. Моя мати — хазяйка пансіону! Яка дика, безглузда ідея! Недочування матусі ще більше підносило її гідність. Нині вона, можливо, вже не чула, як постукує власним ціпком, або ж не чула навіть, як шурхотять її кроки. Я зрозумів, чому вона так поблажливо ставилася до нашої покоївки, білявої, тілистої й незграбної дівчини, роботящої і тупуватої доньки віденського передмістя, що мала схильність все робити з шумом і гуркотом. Моя мати поміж пансіонерів! Наш будинок, де не замовкають дзвінки, які вже сьогодні різали мені вухо, бо матусі було не до снаги вловити все їхнє нахабство. Я, так би мовити, мав чути за нас обох і за обох почуватися ображеним. Але який ще могли б ми знайти вихід? Доктор Кініовер мав слушність. Ужиткове мистецтво ковтало іпотечні кредити один по одному.

Матусі до цього був малий клопіт. Отже, відповідав, як зазвичай говориться, я один. Он як, я — і відповідальність! Не те щоб я був боягузом! Ні, просто я був на це не здатен. Я не боявся смерті, проте боявся канцелярії, нотаря, начальника поштового відділення. Я не вмів рахувати, у кращому разі тільки додавав. Множення вже перетворювалося для мене на муку. Атож! І це я мав відповідати!

Тим часом пан фон Штеттенгайм, цей вайлуватий птах, жив, покотивши лихом.

У нього завжди були гроші, він ніколи їх не позичав, а навпаки — пригощав усіх моїх друзів. Щоправда, ми його не любили. Коли він раптом з’являвся у кав’ярні, ми миттю замовкали. Крім того, у нього була звичка щотижня приходити з іншою жінкою. Він підхоплював їх скрізь, і були вони всіх мастей: танцівниці, касирки, швачки, модистки, куховарки. Він любив прогулятися, купував костюми, грав у теніс, їздив верхи у Пратері. Одного разу ввечері він вийшов мені назустріч з під’їзду нашого будинку, коли я саме повертався додому. Здавалося, він поспішав, його чекав автомобіль. «Я мушу їхати!» — кинув він і сів у машину.

У матусі сиділа Елізабет. Вона явно прийшла до нас разом з фон Штеттенгаймом. Я відчув у нашому помешканні щось чуже — якийсь дивний, незвичний запах. Певно, тут, поки мене не було, сталося щось несподіване. Коли я увійшов до кімнати, жінки говорили між собою, проте розмова була явно силувана, і я відразу помітив, що мета її — ввести мене в оману.

— Я зустрів біля дверей фон Штеттенгайма, — мовив я.

— Авжеж, — сказала Елізабет, — він проводив мене сюди і просидів з нами чверть години.

— У нього, бідолахи, клопоти! — зауважила матуся.

— Йому потрібні гроші? — запитав я.

— Звісно! — відгукнулася Елізабет. — Сьогодні у нас був скандал. Скажу тобі відразу: Йоланта зажадала грошей. Довелось їй дати. Це вперше вона зажадала грошей. Річ у тому, що вона подає на розлучення. А Штеттенгайму теж терміново знадобилися гроші. Мій батько, каже він, цими днями має за дещо заплатити. Ось я й привела його сюди.