Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Дорогою він признався мені, що обновив свій фіакр не так задля мене, очікуючи мого приїзду, як через певну інстинктивну пристрасть, яка змушувала його самого і його віденських колег певніше дбати про все й офірувати свої заощадження богові прогресу, купуючи двох коней і вдягаючи колеса у ґумові шини.

Дорога від вокзалу до міста тягнулася хтозна-скільки, тож Манес Райзіґер мав доволі часу розповісти мені кілька бувальщин, які так чи інакше його стосувалися. Лівою рукою він тримав при цьому поводи. Правою м’яв футляр з батогом. Коні добре вивчили дорогу, тому не було жодної потреби їх поганяти. Манес міг не перейматися ними. Через те він недбало сидів на сидінні, мляво тримаючи поводи, і, переказуючи свої приключки, перегинався до мене верхньою частиною тулуба. Ті двоє коней обійшлися йому разом у сто двадцять п’ять крон. То були казенні коні, обидва — сліпі на ліве око, тож непридатні для військових цілей, і тому драгуни з 9-го полку, що стояв у Золочеві, віддали їх майже за безцінь. Щоправда, простий візник Райзіґер нізащо не зміг би їх дістати так дешево, якби не був у близьких відносинах з полковим начальством. Загалом у містечку було п’ять фіакрів. Але фіакри інших Райзіґерових колег мали брудний вигляд; господарі запрягали в них ледачих і кульгавих шкап; колеса були криві, а сидіння протерті до дірок. З-під порепаної і вичовганої шкіри неприємно вилізала стружка, що, звісно, не сподобалося б навіть першому-ліпшому подорожньому, не кажучи вже про драгунського полковника, якби той сів коли-небудь у такий фіакр.

У мене була рекомендація від графа Хойницького до коменданта гарнізону, полковника 9-го драгунського полку Фольдеса, а також до повітового голови, барона Ґраппіка. Тож, прибувши до міста, я одразу запланував собі на завтра дві візити. Візник Манес Райзіґер їхав мовчки, бо не мав уже про що говорити, адже усе, що було важливого в його житті, він давно розказав. Одначе він все одно знову крутив у руці футляр з батогом, знову мляво й сонно тримав поводи, знову перехилявся до мене зі свого візницького сидіння. Раз по раз усміхаючись, відкривав свій широкий рот зі здоровими, білосніжними зубами, які контрастували з густою, майже синьою чорнотою його вусів і бороди, що скидалося на молочне мерехтіння місяця в лісі, у кронах дерев. Стільки щирості, стільки доброти було в тій усмішці, що мене не пригнічували і чужі, рівнинні, похмурі краєвиди обабіч дороги. Що неозорі поля з правої руки і широкі болота з лівої тягнулися вздовж дороги між залізничною станцією і самим містечком, то здавалося, ніби воно береже свою цноту, тримаючись осторонь вокзалу, який пов’язував його зі світом. Було вже пополудні, і, немов на початку осені, сіялася мжичка. Колеса фіакра, вдягнуті в ґумові шини, таємниче безшумно котилися розмитим нерівним путівцем, але важкі підкови сильних, колись казенних коней чалапали в постійному ритмі по темно-синій грязюці, так що в усі боки розліталися чорні бризки. Було вже під вечір, коли ми нарешті добулися перших будинків. Прямо на базарному майдані, проти невеликої церковці, стояв єдиний триповерховий будинок на весь Золочів: уже здалеку його виказувало світло самотнього сумного ліхтаря. То був готель «Біля золотого ведмедя». Самотній ліхтар перед ним нагадував сироту, що марно намагався посміхнутися крізь сльози.

Я сподівався потрапити в чужі, далекі, незнайомі краї, проте чужиною не тхнуло, майже все здалося мені рідним і близьким. Лише згодом, куди пізніше, по великій війні, що її називають світовою, називають, як на мене, з цілковитим правом і не тому, що воював цілий світ, а тому, що через неї всі ми втратили світ, наш світ, тож лише згодом я збагнув, що навіть найрізноманітніші краєвиди, поля, нації, раси, хати і кав’ярні, байдуже, хто їх створив і на чиїй землі, підлягають дії природного закону й коряться сильному духові, спроможному наблизити далеке, поріднити чуже і з’єднати нібито несполучне. Я маю на оці дух старої імперії, що його не розуміли й надуживали ним; саме завдяки йому у Золочеві я почувався цілком по-домашньому, як і в Сиполі чи у Відні. Єдина кав’ярня в Золочеві, «Габсбурґ», містилася на першому поверсі готелю «Біля золотого ведмедя», де я зупинився; вона нічим не відрізнялася від кафе «Віммерль» у Йозефштадті, де я призвичаївся сидіти по обіді зі своїми друзями. І тут за прилавком сиділа симпатична касирка, така білява і така тілиста, якою могла бути лише касирка мого часу, подоба нелукавої богині нечестя, гріха, що вже натяком виказував себе, хтива, згубна і водночас по-діловому пильна жіночка. Таких самих касирок я вже бачив у Загребі, Оломоуці, Брно, Кечкеметі, Сомбатхеї, Шопрані, Штернберку, Мюгліці. Шахові дошки, кості доміно, прокурені стіни, гасниці, кухонний стіл у кутку, під самим туалетом, служниця в синьому фартусі, жандарм у глинясто-жовтому шишаку, що з’являвся на мить, так само поважний, як і збентежений, і рушниця, що, приставлена майже впритул до стійки для парасоль, сором’язливо блискала настромленим багнетом, і гравці в таро, з цісарськими бородами й округлими манжетками, що збирались щодня о тій самій годині, — все це була батьківщина, більша за просто вітчизну, батьківщина широка й строката, проте рідна Габсбурзька монархія. Повітовий голова барон Ґраппік і командир 9-го полку драгунів Фольдес, обидва розмовляли гугнявою німецькою мовою найвищих прошарків, водночас твердою і м’якою, ніби її привели на світ і випестили слов’яни й італійці, — мову, сповнену прихованої іронії і витонченої готовності до лагідності, до балаканини і навіть до втішних нісенітниць. Якийсь тиждень, і в Золочеві я вже почувався своїм, як і в Сиполі, в Мюгліці, у Брно і в нашому кафе «Віммерль» у Йозефштадті.

Само собою, оглядаючи місцевість, я щодня роз’їжджав у фіакрі свого друга Манеса Райзіґера. Та місцевість направду була бідна, проте видавалася привабливою і безтурботною. Широкі неродючі болота здавалися мені навіть квітучими і врожайними, а втішний жаб’ячий хор, який долинав від них, я сприймав за хвалебну пісню живих істот, які ліпше за мене знали, з якою метою Господь створив їх і їхню батьківщину, болота.

Ночами я подеколи чув, як у небі голосно й уривчасто кричать дикі гуси. Верби і берези ще пишалися зеленими й буйними кронами, а з величних каштанів, які вимагали пошани, вже злітали поодинокі зморщені, померхлі золотаво-жовті листки. Посеред вулиці, де завжди стояли кривулясті озерця срібно-сірої грязюки, хлюпалися качки.

Я призвичаївся щодня вечеряти з драгунськими офіцерами, себто пити. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Ми ще не здогадувалися про це. Часом ми засиджувалися допізна. Незбагненний страх перед ніччю змушував нас чекати ранку.

«Незбагненний страх», сказав я, але нам здавалося тоді, що його можна пояснити; причина, мовляв, криється в тому, що ми були надто молоді, щоб зневажати ніч. А був то, як я довідався лише згодом, страх перед днем, а якщо говорити точніше, перед дообідньою найсвітлішою порою дня. В такий час усе чітке, і все можна розгледіти ясно. А ми, ми не хотіли нічого бачити виразно, не хотіли ми, щоб ясно бачили і нас самих.

Тож уранці, щоб уникнути тієї виразності, так само як непевного сну, що його я добре знав, що, як зрадливий друг, невмілий знахур, похмурий співрозмовник і підступний доброчинець, налягає на людину після безсонної і радісної ночі, я втікав до візника Райзіґера. Часто я заходив до нього рано-вранці, годині о шостій, допіру, коли він прокидався. Жив Райзіґер за містечком, біля цвинтаря. Щоб добутися туди, мені треба було півгодини. Часом я заставав його якраз у ту мить, коли він прокидався. Його будиночок стояв осібно, серед полів і лук, що йому не належали, потинькований у синій колір, з темно-синім ґонтовим дахом, і скидався він на якесь живе створіння, що ніби не стояло, а рухалося. Такою яскравою була темно-синя барва посеред потьмянілої жовтизни довкілля. Досить мені було штовхнути темно-червоні ворота, що за ними ховалося подвір’я, як я зауважував, що візник виходить з дверей будинку. Під тими дверима він зупинявся, в домотканій сорочці, у грубих кальсонах, простоволосий і босий, тримаючи в руці великого бурого глиняного глечика. Набравши у рот води, він порскав нею на руки. Коли я бачив його пишну чорну бороду, що блищала у промінні вранішнього сонця, простий полотняний одяг, скуйовджене і патлате волосся, мені невідомо чому спадали на гадку якісь плутані, давні образи: пралісу, первісної людини, доісторичної доби. Стягнувши з себе сорочку, він мився біля колодязя. При цьому пихкав, плювався, верещав, радів, і, здавалося, наче справді сива давнина вдерлася в сучасний світ. Відтак Манес знову натягував сорочку, і ми вдвох ішли один одному назустріч, аби привітатися. Привітання те було водночас святковим і щирим. То була своєрідна церемонія, і хоча ми бачилися майже щоранку, проте кожного разу поставала мовчазна впевненість, що ні я не вважав його лише за жидівського візника, ані він не ставив мене тільки за якогось впливового молодого пана з Відня. Часом Манес просив мене прочитати листа, одного з тих, які йому присилав з консерваторії син. Ті листи були коротесенькі, але Манес, по-перше, кепсько розумів німецьку мову, писати якою листи син бозна-чому вважав за свій обов’язок, а, по-друге, його ніжне батьківське серце воліло, щоб у тих листах було не два-три слова, тож він пильнував за тим, аби я читав якомога повільніше. Часто він вимагав од мене двічі чи тричі повторити якесь речення.

Пернате царство в невеличкому курнику починало квоктати, тільки-но Манес виходив на подвір’я. Коні іржали, майже хтиво, викликаючи ранок і свого хазяїна. Щойно той відкривав стайню, як обидва коні вмить просовували в двері свої голови. Манес цілував їх, як цілують жінок, а тоді йшов до возівні й викочував звідти фіакр. Відтак запрягав коней і відчиняв курник, і кури заходилися криком, махаючи крилами. Схоже було на те, наче десь на подвір’ї вони загубили свої руки.

Знав я і дружину візника, пані Райзіґер. Прокидалася вона десь за півгодини по пробудженні її чоловіка, і запрошувала мене на філіжанку чаю. Я пив його у потинькованій у синю барву кухні, перед великим самоваром, який виблискував білою бляшаною поверхнею, а Манес снідав почищеною редькою, хлібом з цибулею й огірками.

Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.

Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.

Натомість живим і близьким був мій двоюрідний брат, продавець смажених каштанів, і в цьому я вбачав неабищо. Він, мій кузен Йозеф Бранко Тротта, мав приїхати за тиждень.

За тиждень він і з’явився.

Приїхав зі своїм лошаком, зі своєю шкіряною торбою та каштанами. Кузен був смаглявий, чорнявий і веселий, такий самий, яким я бачив його востаннє у Відні. Йому, очевидно, здавалося, що зустріти мене тут — річ цілком природна. Для сезону смажених каштанів було ще рано. Просто заради мене мій кузенок приїхав на кілька тижнів раніше. Дорогою від залізниці до міста він сидів на козлах поряд із нашим спільним приятелем Манесом Райзіґером. Лошака кузенок припнув недоуздком до фіакра. Шкіряна торба, жаровня, де він смажив каштани, і самі каштани висіли по обидва боки візка. Так ми й заїхали до містечка, не спавши в ньому, проте нікому не впали в око. В Золочеві вже звикли до того, що мій кузенок Йозеф Бранко зринав у містечку кожного другого року. Встигли вже звикнути й до мене, приблуди в цих місцях.

Зупинився мій кузенок Йозеф Бранко, як завжди, у Манеса Райзіґера. Мені він привіз, завдяки тій щасливій для нього оборудці з годинником і ланцюжком улітку минулого року, ще кілька народних дрібничок: попільничку з кованого срібла, на якій можна було розгледіти два схрещені кинджали і святого Никодима, який не мав до тих знарядь жодного стосунку, латунний кубок, який, як мені здавалося, тхнув закваскою, дерев’яні мальовані дзиґарі з зозулькою. Все це, розказував Йозеф Бранко, він прихопив, аби мені подарувати, коли я зможу відшкодувати йому «транспортні витрати». Я зрозумів, що означають ті самі «транспортні витрати». Того ж таки вечора я купив у нього попільничку, кубок і дерев’яні дзиґарі.

Щоб провести час так, як йому хотілося, проте направду, щоб використати будь-яку нагоду роздобути якусь дещицю грошей, брат час од часу намагався втовкмачити Манесові, що він куди кращий, куди вправніший візник від нього, тож і клієнтів може знайти набагато більше. Проте Райзіґер пускав його слова повз вуха. Рано-вранці, сам запрігши коней, візник їхав, нітрохи не дбаючи про Йозефа Бранка, на вокзал і на базарний майдан, де стояли його колеги, інші візники.

Були погожі сонячні дні. І хоча Золочів, так би мовити, не був справжнім «містечком», бо нагадував радше якесь переодягнене село, аніж містечко, хоча він дихав вільним свіжим духом природи, так що навколишні ліси, болота і пагорби ніби тиснулися на базарний майдан, і здавалось, що коли-небудь ліс, болото чи гора просто заїде в місто, наче мандрівець, який їде з вокзалу, щоб замешкати в готелі «Біля золотого ведмедя», — мої друзі повітові канцеляристи й драгунські офіцери вважали, що Золочів таки справжнісіньке місто, бо їм треба було втішатися думкою, що їх не заслали в якийсь забутий Богом закуток, і лише те, що в Золочеві є залізнична станція, давало їм упевненість, що живуть вони не осторонь тієї цивілізації, серед якої виросли і яка їх розніжила. Через те вони кілька разів на тиждень залишали так зване затхле міське повітря і їхали у фіакрах в ті ліси, болота, гори, що, власне, рухались їм назустріч. Бо Золочів був не лише наповнений природою — вона тиснула на нього з усіх боків. Тож і я кілька разів на тиждень разом зі своїми друзями вибирався у фіакрі Манеса Райзіґера за місто. Називалося це прогулянками. Ми частенько зупинялися під шинком Ядловкера. Старий Ядловкер, прадавній жид зі срібною бородою, нерушно сидів перед широкими, заокругленими двостулковими дверима кольору зелених лук в якомусь напівпаралізованому стані. Він нагадував зиму, яка ще насолоджувалася останніми ясними днями осені і хотіла б забрати їх у таку близьку вічність, де вже немає ніяких пір року. Шинкар Ядловкер нічого не чув, не розумів жодного слова, він був геть глухий. Але по його великих, чорних, сумовитих очах, як мені здавалося, можна було зрозуміти, що до певної міри він бачить усе те, що молодь лише чує на власні вуха, і що, отже, глухота його — добровільна і дає йому несказанну втіху. Павутиння бабиного літа лельом-полельом, ніжно пролітало над ним. Срібне, проте ще тепле осіннє сонце опромінювало його, старого, що сидів обличчям на захід, дивлячись на вечір і на призахідне сонце, а отже, на земні ознаки смерті, немов очікуючи, що вічність, готова незабаром прийняти його в своє лоно, сама прийде до нього замість манити за собою. Безперестану сюрчали цвіркуни. Безугавно кумкали жаби. У цьому світі, терпкому світі осені, панував великий мир.

У цей час мій кузенок Йозеф Бранко, вірний традиціям усіх продавців смажених каштанів у цісарстві, мав звичку відкривати на базарному майдані свою ятку. Два дні вітер розносив містечком міцний солодкий дух смажених плодів.