Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— А мені й твоя жилетка подобається! — мовив я за якусь мить. — Я б теж хотів її купити.

— Тільки тому, що ти мій двоюрідний брат, — відказав він, — я продам тобі і свою жилетку.

І, не вагаючись жодної хвилини, він скинув піджак, відтак жилетку і подав її мені через стіл.

— Першокласна матерія, — мовив Йозеф Бранко, — та й ґудзики нівроку. Як для тебе, то я прошу за неї дві з половиною крони.

Я відрахував йому три крони і ясно зауважив у його очах розчарування, що тепер я дав йому не п’ять крон, а лише три. Здається, кузен засмутився. Він більше не усміхався, проте сховав ті гроші врешті-решт так само дбайливо і обережно, як і перше.

Тепер я, як на мене, мав усе, що слід мати справжньому словенцеві: старовинний ланцюжок, строкату жилетку, важкий, як камінь, поламаний годинник з ключиком. Більше я не міг чекати ні секунди. Я вдягнув усе те на себе, розплатився і замовив фіакр. Ним я підвіз свого брата до готелю «Зелений ріжок», де той оселився, і попросив його дочекатися мене ввечері. Я хотів заїхати за ним і познайомити зі своїми друзями.

Як годиться, аби щось робити й заспокоїти свою матінку, я вступив на правничий факультет. Звісно, я не вчився. Переді мною простягалося велике життя, різнобарвні луки, що їх аж ніяк не обмежували далекі небосхили. Я жив у веселому непогамовному товаристві молодих аристократів, серед верстви, що разом із митцями була мені найлюбіша в усій старій імперії. Я поділяв їхню скептичну легковажність, меланхолійну цікавість, злочинну недбалість, гордовиту пропащість — усі ознаки занепаду, що його тоді ми ще не добачали. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Самотній і старий, далекий і мов заціпенілий, проте близький усім нам і всюдисущий, у великій пістрявій імперії жив і правив старий цісар Франц Йосиф. Можливо, в далеких закутках наших душ чаїлися ті проблиски впевненості, що їх називають передчуттями, впевненості насамперед у тому, що старий імператор умер, і її посилював кожен новий день його життя; здавалося, що разом з ним умерла й монархія, проте не так наша вітчизна, як наша імперія, щось більше, ширше і вище за просто вітчизну. Хоча серце було пригнічене, ми легковажно жартували, відчуття приреченості на смерть змушувало нас безглуздо тішитися будь-яким виявом життя: вечірками, молодим вином, дівчатами, їжею, прогулянками, всілякими дурницями, пустими витівками, самовбивчою іронією, нестримною критикою, Пратером[7], чортовим колесом, ляльковим театром, маскарадами, балетом, легковажними залицяннями десь у закритій ложі Опери, пропущеними маневрами і навіть отими болячками, якими нас часом обдаровує кохання.

Можна було, отже, зрозуміти, що неочікуваний візит двоюрідного брата приємно мене здивував. Жоден із моїх легковажних друзів не мав такого кузенка, такої жилетки, такого ланцюжка, таких близьких стосунків із самобутньою землею казкового словенського Сиполя, батьківщини тоді ще не забутого, проте вже легендарного героя Сольферіно.

Ввечері я заїхав за своїм братом. Його лискучий сатиновий піджак справив на всіх моїх друзів неабияке враження. Мій кузен щось бубонів німецькою, сміючись, блискав своїми білими рівними зубами, увесь час за щось платив, обіцяв накупляти в Словенії жилеток і ланцюжків для моїх друзів і вдячно брав завдатки. Всі-бо заздрили мені тому, що я мав жилетку, ланцюжок і годинник. Всі вони залюбки купили б у мене самого брата, моє споріднення і моє Сиполє.

Кузен пообіцяв повернутися восени. Ми гуртом провели його на вокзал. Я купив йому квиток другого класу. Він узяв його, підійшов до каси і поміняв на квиток третього. З вагона він іще помахав нам рукою. І всім нам защеміло серце, коли потяг викотився за станцію, бо сумуємо ми так само легковажно, як і тішимось.

Ще кілька днів у нашому веселому товаристві точилися балачки про мого двоюрідного брата Йозефа Бранка. Відтак ми його знову забули, себто на певний час збайдужіли до нього. Адже ми захотіли порадитись і обговорити актуальні дурниці нашого життя.

Лише наприкінці літа, десь двадцятого серпня, отримав я від свого двоюрідного брата Йозефа Бранка лист, написаний словенською мовою. Того самого вечора я переклав його своїм друзям. Брат описував, як у Сиполє святкували день народження цісаря, свято Союзу ветеранів. Сам він був ще надто юним резервістом, аби належати до ветеранів. Однак разом із ними кузен крокував до лісу, на якусь галяву, де вони щороку вісімнадцятого серпня влаштовували народні гуляння, просто тому, що жодному зі старих ветеранів було не до снаги нести важкі литаври. Вони мали п’ять сурмачів і трьох кларнетистів. Проте який то духовий оркестр без литавр?

— Дивовижні ті словени! — мовив молодий Фестетич. — Угорці відібрали в них найелементарніші національні права, словени бороняться, часом вони навіть бунтують, або принаймні вдають, що бунтують, але все одно святкують день народження імператора.

— У нашому цісарстві, — заперечив граф Хойницький (він був найстарший серед нас), — у цьому немає нічого дивовижного. Якби не наш тупоголовий уряд (він полюбляв сильні вислови), то ми б узагалі не бачили, чому тут дивуватись. Я хочу цим сказати, що так звана дивовижність для австро-угорців — річ звичайна. Я хочу цим сказати і те, що лише тій дурнуватій Європі і національні держави, й націоналізм чомусь видаються очевидними. Звісне діло, в нас є словени, польські й українські галичани, жиди, що торгують каптанами в Бориславі, або ті, що продають коней у Бачці, мусульмани із Сараєва, любителі смажених каштанів з Мостара, але всі вони співають «Боже, будь же покровитель», австрійський гімн. А німецькі студенти з Брно й Єгера, дантисти, аптекарі, помічники перукаря, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, хворі на зоб з альпійських долин — усі вони співають «Варту на Рейні», німецький гімн. Через цю непохитну віру в німців Австрія, панове, пропаде! Суть Австрії — не центр, а периферія. Австрію слід шукати не в Альпах. Там водяться олені, квітнуть едельвейси і тирлич, але ніщо не нагадує австрійського двоголового орла. Суть Австрії становлять і оновлюють саме коронні землі.

Молодий барон Ковач, нащадок вояцького роду, з мадяр, уставив у око монокль, як робив завжди, коли хотів сказати щось надто важливе. Розмовляв він німецькою чітко і співуче, як говорять мадяри, — не так з необхідності, як кокетуючи й виражаючи свій протест. При цьому його змарніле обличчя, що нагадувало кавалок якогось недопеченого, глеюватого хліба, несподівано й неприродно червоніло.

— Угорці страждають найтяжче в цій дуалістичній монархії, — мовив він.

Барон був певний сказаного, і слова в цій фразі стояли непорушно. Він усім нам сидів у печінках; Хойницького, що вирізнявся з-поміж нас найпалкішим темпераментом, дарма, що був найстарший, те навіть розсердило. Певна річ, він не зміг втриматись, аби не відповісти. Як завжди, він проказав: «Угорці, любий Коваче, пригноблені не більше, ніж інші народи — словаки, румуни, хорвати, серби, українці, боснійці, шваби з Бачки і сакси з Трансильванії». Він перелічив народи на розчепірених пальцях своїх зграбних, тонких і сильних рук.

Ковач поклав монокля на стіл. Здавалося, він і не чув слів Хойницького. «Я знаю те, що я знаю», — як завжди, думав барон. Часом він так і казав.

Хоча Ковач був безневинним, а подеколи навіть щирим молодиком, я не міг його терпіти. Попри те я щиро намагався ставитися до нього приязно. Я мучився саме від того, що не хотів його скривдити, і на те була своя причина: я був закоханий у сестру Ковача. Звали її Елізабет, і мала вона дев’ятнадцять років.

Довгий час я намарне боровся з тим коханням, не так тому, що воно видавалося мені небезпечним, як тому, що побоювався прихованих насмішок своїх скептиків-друзів. Тоді, незадовго до великої світової війни, хвилею піднялася презирливо-іронічна пиха, пусте захоплення так званим декадансом, вдаваною, начебто надмірною втомою і безпідставною знудженістю. В тій атмосфері спливли мої найкращі роки. Там не було місця почуттям, а пристрасті були заборонені. Правда, траплялись у моїх друзів короткі, незначні «інтрижки», жінки, що їх залишаєш, часом навіть позичаєш, ніби пальто; жінки, що їх забуваєш, наче парасолю, або ж навмисно полишаєш, мов який набридлий згорток, і вже на нього не озираєшся, боячись, щоб хтось тобі, бува, його не повернув. У товаристві, де я крутився, кохання вважали за оману, заручини були чимось на кшталт апоплексії, а шлюб правив за якусь болячку. Ми були молоді. Одруження здавалося нам неминучою життєвою подією, проте ми думали про нього, немов про склероз, який вочевидь має наступити років у двадцять чи тридцять. Я мав не одну нагоду лишитися наодинці з якоюсь дівчиною, попри те, що тоді, якби юна дама залишалася в чоловічому товаристві без певного доречного, а то й, просто кажучи, законного приводу довше години, то це викликало б підозру. Та я не квапився скористатися такими нагодами. Хапатися за всі я не міг, бо, як уже було сказано, соромився друзів. Звичайно, я найретельніше стежив за тим, щоб мого почуття ніхто не постеріг, і часто страхався, щоб ніхто з мого кола нічого, бува, не провідав, та і я сам, чого доброго, себе не виказав. Коли я знагла забігав до своїх друзів, вони раптом замовкали, наводячи мене на думку, що перед моїм приходом ішлося саме про моє кохання до Елізабет Ковач, і я смутнішав, ніби пійманий на гарячому, наче в мене виявили якусь жахливу таємну болячку. Проте в ті нечисленні години, коли я з Елізабет був сам на сам, мені здавалося, ніби я відчуваю всю безглуздість і навіть нахабність кпинів моїх приятелів, їхнього скепсису і їхнього зарозумілого «декадансу». Але водночас мене по-своєму мучило сумління: я закидав собі, що зраджую святі принципи моїх друзів. Тож у певному розумінні я жив подвійним життям і почувався при цьому негаразд.