Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Не забув він і нагадати Хойницькому та мені, що ми зобов’язані піклуватися про його сина Ефраїма.

— Про такого генія слід дбати! — мовив він на прощання.

Хойницький пообіцяв йому опікуватись юним Райзігером, як і те, що наступного літа ми неодмінно виберемось у Золочів.

Тут, у цьому місці оповіді маю з’ясувати одне важливе питання, що його я, засівши за книгу, думав обминути. Йдеться не про що інше, як про релігію.

У Бога я не вірив, як і мої друзі, як усі мої друзі, тому ніколи не ходив на служби. Хіба що доводив свою матір до церковних дверей, бо мати, хоч і теж в Бога не вірила, проте була, як то кажуть, «прагматичкою». Церкву тоді я просто-таки ненавидів. Я вже й не знаю, за віщо, адже тепер я вірю в Бога. Була то, так би мовити, «мода».

Я згорів би від сорому, коли б мені довелося сказати своїм друзям, що я ходжу до церкви. Вони не мали якоїсь справжньої ворожості щодо релігії, радше то була певна зарозумілість, небажання вшановувати традиції, серед яких виросли. Хоча мої друзі і не хотіли відмовлятися від найістотнішого в тих традиціях, вони — а з ними і я — повстали проти форми традицій, не знаючи, що справжня форма тотожна сутності і що розділяти їх — велика дитинність. Сказано: «велика дитинність», проте тоді ми саме такими й були — по-дитячому легковажними. Над келихами, які ми, веселі і пустотливі, завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Та ми не відчували її, ту смерть. Не відчували, бо не знали Господа. Єдиним серед нас, хто дотримувався релігійних форм, був граф Хойницький, проте не через власну побожність, а завдяки тому переконанню, що шляхетність зобов’язує його дотримуватися релігійних заповідей. Решту з нас, тих, хто зневажав релігію, граф уважав за напіванархістів. «Тільки римська церква, — полюбляв він казати, — дає і зберігає форму в цьому гнилому світі. Авжеж, можна сказати, що вона дарує форму. Замикаючи в догмах, ніби в якомусь залізному палаці, традиції так званої прадідівської спадщини, вона віднаходить і дарує своїм дітям свободу довкола і за межами того палацу, що має широкий просторий двір, аби вибивати недбальство, прощати заборонене, вести вперед і напучувати. Визначаючи гріхи, вона ті гріхи вже прощає. Церква аж ніяк не вважає, що є люди без вад: саме в цьому її найвища якість. Своїх бездоганних дітей вона підносить до святих. Тому й каже, що кожна людина грішна. Так, вона допускає гріховність такою мірою, якою безгрішних істот уже не вважає за людей, — вони стають блаженними або святими. Цим римська церква засвідчує свою найшляхетнішу тенденцію — відпускати гріхи, прощати. Немає нічого шляхетнішого за прощення. І подумайте, що немає нічого ницішого за помсту. Не існує шляхетності без великодушності, як не існує жадоби помсти без ницості».

Він був серед нас найстарший і наймудріший, граф Хойницький, а ми були надто юні і нерозважливі, щоб як слід шанувати його вищість. Ми прислухалися до нього скорше послужливо та ще й гадали, що робимо йому неабияку ласку. Для нас, так званої молоді, він був старим паном. Лише згодом, на війні, нам судилося побачити, наскільки ясніше він оцінював реальність, ніж ми.

Проте лише згодом, куди пізніше, ми усвідомили, що аж ніяк не молодші за нього, просто ми — люди без віку, люди, так би мовити, штучні. Тоді як граф був природним, гідним своїх літ, справжнім і благословенним.

За кілька місяців я отримав од візника Манеса Райзіґера листа.

«Вельмишановний пане! — писав він. — Щодо великої честі і великої послуги, що їх Ви мені зробили, спішу найпокірніше повідомити Вам, що вдячний дуже і дуже. Син пише мені, що робить успіхи в консерваторії, а весь його геній я завдячую Вам. Од щирого серця дякую Вам. Водночас найпокірніше прошу Вас завітати до себе. Ваш кузен, продавець смажених каштанів Тротта, завжди мешкає, чи то пак років з десять зупиняється в мене. Думаю, що і Вам у мене непогано б велося. Будиночок мій убогий, але просторий.

Вельмишановний пане! Не гнівайтесь, будь ласка, на моє запрошення. Я такий нікчемний, а Ви — такий великий! Шановний пане! Перепрошую й за те, що звелів написати цього листа, бо сам я писати не вмію, хіба що підписуюсь. Тому цього листа, на моє прохання, написав Гірш Кіньовер, тутешній уповноважений писар, людина надійна, порядна й офіційна.

Вірний вельмиповажному панові

Манес Райзіґер, візник із Золочева».

Весь лист був написаний старанно, виведений вправною рукою; наче надруковане, казали тоді про таке письмо. Лише підпис, ім’я внизу, видавало зворушливу незграбність візникової руки. Одного погляду на той підпис мені стачило, щоб зважитись і зібратися на початку наступної осені до Золочева. Ми всі тоді були безтурботні, і я теж був безтурботний, як усі інші. Життя наше перед великою війною було якоюсь ідилією, і навіть мандрівка до далекого Золочева здавалася всім шаленою авантюрою.

А що героєм тієї авантюри мав стати я, то це давало мені чудову нагоду постати перед своїми в ореолі слави. І хоча та ризикована мандрівка була ще далекою від нас, хоча помандрувати мав я один, у нас щовечора тільки й мови було, що про неї, ніби від Золочева мене відділяв один-єдиний тиждень і ніби не один я мав їхати до нього, а ми всі разом планували рушити у ту подорож. Поступово та мандрівка перетворилася для нас на якусь пристрасть, навіть на одержимість. І ми почали уявляти собі Золочів — хто як умів, так що, зображуючи містечко, вже самі були переконані, що витворили геть хибний образ, а проте й далі казна-що вигадували про незнайоме містечко, тобто наділяли Золочів усілякими рисами, про які вже одразу знали, що то примхливі витвори нашої фантазії, а не конкретні реалії.

Таким веселим був тодішній час! Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Та ми її не бачили, ми не бачили її рук. Про Золочів ми розмовляли, кваплячись, так довго і завзято, що мене пойняв страх, щоб те містечко раптом не зникло і як би друзі не подумали, що Золочів нереальний, ніби направду його немає і я лише наплів язиком. Врешті-решт, мене посіло нетерпіння і навіть туга за тим Золочевом, у якому мешкав візник на прізвище Райзіґер.

У середині літа 1914 року я рушив туди, написавши попередньо своєму двоюрідному братові Тротта в Сиполє, що чекаю його там.

Отож посеред літа 1914 року я рушив у Золочів. Зупинився я в готелі «Біля золотого ведмедя», єдиному готелі на все містечко, про який мені сказали, що збудований він на європейський штиб.

Вокзал був крихітний, як той у Сиполє, що його я сумлінно бережу в пам’яті. Всі вокзали старого австро-угорського цісарства схожі один на одний, це маленькі вокзали в провінційних закутках. Жовті й приземкуваті, вони нагадують ледачих котів, які вилежуються взимку на снігу, а влітку — на осонні; їх захищає традиційний лосняковий дах перону і береже чорний двоголовий орел на жовтому тлі. Повсюди у Золочеві, як і в Сиполє, стояли однакові придверники, гладкі придверники в темно-синіх миролюбних одностроях, чорних пасках на грудях, пасках, на яких висів дзвоник — батько того лункого потрійного суворого дзвінка, що сповіщає про відхід потяга; і в Золочеві, як у Сиполє, на пероні, над входом у бюро начальника станції, висів той чорний прилад, з якого дивовижним чином долинав далекий срібний передзвін віддаленого телефона, сигнали, ніжні і приємні, з заобрійних світів, так що можна було зачудуватися, що вони знайшли притулок у такій важкій, хоча й невеликій оселі; на станції в Золочеві, як і в Сиполє, придверник козиряв і тим, хто прибував, і тим, хто вже від’їздив, і вітання його правило за якусь відміну військового салюту; була на золочівському вокзалі, як і на вокзалі сипольському, зала чекання для пасажирів першого і другого класу, буфет, заставлений пляшками з горілкою, де крутилися біляві повногруді касирки, а по обидва його боки — праворуч і ліворуч — стояли дві височенні пальми, що скидалися і на якісь доісторичні дерева, і на картонні макети. За мить я впізнав фіакр Манеса Райзіґера — його годі було сплутати.

Зрозуміло, Райзіґер повіз мене у готель «Біля золотого ведмедя». Його фіакр був вишуканий, з двома сивими кіньми; на колесах виблискували жовті лаковані шпиці, а самі колеса хазяїн турботливо вдягнув у гуму, наслідуючи бачені колись у Відні карети.