Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Хай живуть мої земляки, земляки з усіх усюд!

За два дні я направив до нього у готель «Кремзер» візника Манеса Райзіґера. Манес ніяково сидів на краєчку стільця, нерухоме велетенське чорне створіння. Був він не схожий на себе, ніби його при нагоді підмінили кимось іншим, і хтось чужий, а не він щулився тепер на краєчку, наче йому не змога вмоститися зручніше, зайняти все сидіння. Крім двох фраз, які він час од часу повторював попри їхню недоладність, як-от: «Я прошу, панове!» і «Дякую дуже, панове!», він нічого не говорив, та й розумів, здавалося, вельми небагато. Натомість Хойницький не замовкав, описуючи Золочів його мешканцеві Манесу: адже граф знав усі куточки Галичини.

— Тож завтра в одинадцятій ми цю справу владнаємо, — мовив він.

— Дякую дуже, панове! — розчулився Манес.

Однією рукою він зняв капелюха, а другою — трохи підняв шапчину на голові. Тоді ще раз вдарив чолом біля дверей, які йому миттю відчинив придверник, усміхнувся до нього і щез.

І справді: за кілька тижнів юного Ефраїма Райзіґера прийняли до консерваторії. Хлопець прийшов до графа Хойницького подякувати. Був тоді у готелі Хойницького і я. Юний Ефраїм дивився тоді на графа майже похмуро, а коли дякував, то здавалося, ніби за щось докоряє. Розмовляв він польською мовою, і завдяки своїй словенській я розумів лише кожне третє слово. Проте з виразу графового обличчя і його поглядів я бачив, що виклична і зарозуміла поведінка хлопця йому подобається.

— Он воно як! — мовив він, коли юнак пішов.

— У нас в Галичині люди не кажуть комусь «Дуже дякую!», скорше навпаки. Горді люди галицькі жиди! Вони живуть переконані, що їм належать всі привілейовані місця. З тією самою величною незворушністю, з якою реагують на град каміння та образи, вони сприймають і прихильність, і ласку. Всі інші обурюються, коли їм чинять кривду, і впокорюються, коли до них ставляться добре. Лише моїх польських євреїв не обходять ні зневага, ні милість. Це своєрідні аристократи, бо прикметна риса аристократії — передусім незворушність; ніде я не бачив незворушності більшої, ніж у моїх польських євреїв!

Він вимовив «моїх польських євреїв» таким тоном, яким часто казав мені «мої статки», «мій Ван Гог», «моя колекція інструментів». Я ясно відчував, що почасти і євреїв він шанує лише тому, що вважає їх своєю власністю. Наче вони з’явилися в Галичині не з Божої волі, а граф особисто загадав Отцеві небесному їх зліпити, як зазвичай замовляв перські килими у відомого негоціанта Поліцера, папуг — у італійця Скапіні, а рідкісні старовинні інструменти — в скрипкового майстра Ґросауера. І з тією самою охайністю, обачливою шляхетністю, з якою він дбав про килими, пташок й інструменти, ставився граф і до своїх євреїв, тож уважав за природний обов’язок написати листа батькові талановитого хлопця Манесові Райзіґеру, аби повідомити, що юнака зарахували до консерваторії. Хойницький побоювався, що візник Манес сам, може статися, припхається до нього з подячним листом.

Утім, візник Манес Райзігер і в голову собі не клав писати якогось там подячного листа; йому було несила збагнути милість долі, яка всміхнулася йому і його синові в особі графа Хойницького і моїй, радше він гадав, що Ефраїм мав такий грандіозний талант, що Віденська консерваторія почувалася на сьомому небі, дізнавшись, що у її лави увіллється такий талант. За два дні він зайшов до мене і почав розмову такими словами:

— Якщо хтось щось може в цьому світі, то він це зробить. Я завжди казав те своєму синові Ефраїму. Так воно і вийшло. Ефраїм — мій єдиний син. А як божественно він грає на скрипці! Попросили б ви його колись щось зіграти. Але він гордий. Хтозна, чи зіграє!

Він говорив так, ніби я мав подякувати візникові Манесу за те, що мені пощастило здобути для його сина місце в консерваторії.

— У Відні мені вже нічого не треба, — провадив він далі, — завтра їду додому.

— Ви повинні, — мовив я йому, — зайти ще до графа Хойницького подякувати йому від себе.

— Чудовий пан граф! — вдячно вигукнув Манес. — Піду з ним попрощаюсь. А він уже чув, як грає мій Ефраїм?

— Ні! — відказав я. — Для цього ви мали його попросити!

Потяг візника Райзіґера відходив опівночі, а о восьмій він зайшов і звернувся до мене з проханням, інакше кажучи, майже звелів мені повести його в готель до графа Хойницького.

Гаразд, я повів його туди. Хойницький був удячний і сливе у захваті. Авжеж, він навіть розчулився.

— Як чудово, — зауважив граф, — що він прийшов до мене подякувати. Я ж вам казав: ось такі наші жиди!

Наостанку він подякував візникові Манесу за те, що той дав йому змогу підтримати одного з геніїв цього світу. Здавалося, наче граф Хойницький років десять чи двадцять тільки й чекав на сина Манеса Райзіґера і ніби нарешті здійснилася його найзаповітніша, найпотаємніша мрія. На знак щирої вдячності граф навіть запропонував Манесові Райзіґеру гроші на зворотну дорогу. Візник відмовився, проте запросив нас удвох приїхати до нього. Сказав, що має будинок, три кімнати, кухню, стайню для кобили і садок, де стоять фіакр і сани. О, він не якийсь там бідний візник. Він заробляє аж п’ятдесят крон на місяць. Якби ми лише захотіли приїхати, то велося б нам у нього не зле. Він уже подбає про те, щоб нам нічого не бракувало.