Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Елізабет була тоді гарна, струнка й ласкава і, безперечно, мені подобалася. Мене зворушував найменший, найнепомітніший її жест і вчинок, адже я гадав, що кожен порух її руки, кожен уклін, похитування ніжкою і навіть гладенька спідниця, шурхіт вуалі, що ледь помітно повзе вгору, ковток кави з філіжанки, несподівана квітка на сукні, рукавичка, скинута з руки, — все те безпосередньо стосувалося мене, і тільки мене. Авжеж, із деяких прикмет, які на той час можна було назвати «сміливим заохоченням», я, як мені здавалося, міг виснувати, що ніжність, з якою вона позирала на мене, ласка, з якою нібито ненароком, випадково торкалася моєї руки чи плеча, конче обіцяли щось більше, витонченіші, приємніші пестощі, якими дівчина обдарувала б мене, якби я лише захотів. То був переддень свята, прихід якого тобі гарантує точність календаря. Елізабет мала густий і ніжний голос. (Не терплю чітких і високих жіночих сопрано.) Її голос нагадував мені якесь приглушене, здавлене, невинне, але важке туркотання, дзюрчання підземного джерела, неясний перестук далеких потягів, який часом чуєш ночами, і завдяки тій глибині голосу будь-яке, навіть найбанальніше слово набувало вагомої, повної сили якоїсь давньої, не зовсім зрозумілої, зниклої, однак знайомої, рідної, чутої, певне, в снах прамови.

Коли я був не з нею, коли повертався у товариство своїх друзів, то в першу мить намагався розказати їм про Елізабет; авжеж, я намагався навіть мріяти про неї. Проте, дивлячись на їхні стомлені, напівсонні і глузливі обличчя, зауважуючи очевидний і навіть настирливий сарказм, жертвою якого я не тільки не боявся впасти, а й сам був завжди готовий до нього долучитись, я раптом відчував якусь дурну, мовчазну сором’язливість, а ще за кілька хвилин занурювався в ту декадентську високодумність, пропащими і гордими синами якої були всі ми.

Отже, я перебував у тому безглуздому роздвоєнні, не знав, до кого мені прихилитися. Часом я думав звіритись у всьому своїй матінці. Проте тоді я був ще молодий і саме тому гадав, що вона аж ніяк не спроможна зрозуміти мої переживання. Мене не пов’язували з матір’ю справжні синівські почуття, я радше жалюгідно намагався наслідувати ставлення молодих хлопців до своїх матерів. У їхніх очах мати — вже ніби й не мати, а мов родюче середовище, що йому діти завдячують своєю зрілістю і своїм життям, чи, в кращому разі, щось схоже на рідні краєвиди, де народжуєшся цілком випадково, а потім тебе вже не пов’язує з ними нічого, крім розчулених спогадів. Перед своєю матір’ю я, проте, від народження відчував якийсь майже священний трепет; от тільки я погамовував це почуття. Вдома я лише обідав. Ми мовчки сиділи за великим столом у просторій їдальні, місце мого покійного батька було порожнє, щодня на те чільне місце, виконуючи материну волю, ставили тарілку і одне столове начиння для того, хто вже пішов назавжди. Моя мати сиділа, так би мовити, з правої руки від небіжчика, а я — з лівої. Зазвичай вона пила золотистий мускат, я випивав з півпляшки червоного веслауера. Він мені зовсім не смакував. Я б залюбки випив бургундського. Але так вирішила моя мати. Прислужував нам старий слуга Жак, і його кволі старечі руки, вдягнені в білосніжні рукавички, весь час трусилися. Майже таким самим білим було його густе волосся. Моя мати їла мало, швидко, проте з гідністю. Варто було мені скинути на неї очі, як вона опускала свої в тарілку, — хоч ще якусь мить тому я відчував на собі її лагідний погляд. Ет, я чудово розумів тоді, що до мене в неї було багато запитань і що ті запитання вона лише притлумлює, щоб не виказати, приховати свій сором за свою дитину, єдине своє чадо. Вона ретельно згортала серветку. То була єдина мить, коли я міг ясно, без перешкод, бачити її широке, трохи брезкле обличчя, товсті відвислі щоки і важкі зморшкуваті повіки. Я дивився на материне лоно, на якому вона згортала серветку, і врочисто, проте водночас докірливо думав, що воно, те тепле лоно, те осереддя материнства в моїй матері дало мені життя, і дивувався з того, що можу сидіти проти неї без жодного слова, так затято та бездушно, та й вона, моя мати, не знаходить для мене жодного слова; думав, що вона явно соромиться свого дорослого сина, що надто швидко виріс, соромиться, як я соромлюсь її, жінки, яка постаріла, занадто швидко постаріла, жінки, яка колись подарувала мені життя. Як би я хотів розказати їй про свій душевний розлад, про своє подвійне життя, про Елізабет, про своїх друзів! Але вона вочевидь не хотіла чути нічого з того, про що здогадувалась, аби вголос не засуджувати те, що в душі зневажала. Напевне, далебі, вона мирилася з тим одвічним страшним законом природи, що змушує синів забувати своє походження; дивитись на матерів як на звичайних старих жінок; уже не згадувати ті груди, що їх вигодували; з тим сталим законом, який змушує і матерів бачити, як плоди їхньої утроби все ростуть і ростуть, стаючи дедалі чужішими; спершу з болем, відтак з гіркотою, нарешті, з самозреченням. Я відчував, що моя мати так мало розмовляє зі мною тому, що не хоче, щоб я говорив їй про речі, за які вона могла б на мене розгніватись. Якби я наважився повідати їй про Елізабет і про своє кохання до дівчини, то, певне, зганьбив би і її, мою матір, і себе самого. Часом мені і справді кортіло розказати про своє кохання. Проте в такі миті я згадував своїх друзів. Я думав про їхні стосунки зі своїми матерями. В мене прокидалось дитяче відчуття, ніби своїм зізнанням я можу виказати себе. Ніби зрада є вже в тому, що я криюся від своєї матері, ніби я зраджую саму матір. Коли мої друзі розповідали про своїх матерів, я соромився трьох речей: самих моїх друзів, своєї матері і себе самого. Про матерів вони розповідали майже так само, як про свої зальоти, як про покинутих коханок, які занадто рано постаріли, а часом навіть казали, мовляв, матері негідні своїх синів.

Такі були мої друзі, що заважали мені дослухатися до голосу природи та здорового розуму і вільно виявляти свої почуття до коханої Елізабет, так само, як і синівську любов до власної матері.

А все це, втім, лише засвідчувало: ті гріхи, що їх мої друзі і я брали на свою голову, аж ніяк не були нашими особистими гріхами, радше неясними, ще майже непомітними ознаками майбутнього нищення, про яке я розкажу згодом.

До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзіґера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, бо ж того містечка більше немає, як і Сиполя. Війна змела Золочів з лиця землі. Колись це було містечко, містечко невелике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві сюрчать коники, дощові хробаки виростають тут товсті й довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби ними поласувати.

Одного жовтневого дня Манес Райзіґер прийшов до мене так само рано-вранці, як і кілька місяців перед тим приятель, мій кузен Бранко, що, власне, й направив його до мене.

— Молодий паничу, — мовив Жак, — з вами хоче поговорити якийсь єврей.

Я знав тоді кількох євреїв, щоправда, з Відня. Я їх нітрохи не зневажав, правда, лише тому, що у той час дворянство і ті кола, куди я вчащав, вважали антисемітизм за моду двірників, сажотрусів, шпалерників — одне слово, міщан. Та поведінка була цілком аналогічна тому модному звичаю, коли донька якогось канцеляриста з ратуші чіпляє собі на недільного капелюшка таку саму страусову пір’їну, що її років зо три тому в середу бачила на голові Траутмансдорф або Сечені. Украй неймовірно, щоб Сечені могла нині носити пір’їну, що її встромила донька канцеляриста, і так само неймовірно, щоб товариство, до якого я зараховував і себе, могло зневажати євреїв — уже просто тому, що їх мав за ніщо мій двірник.

Я вийшов у передпокій, готовий побачити єврея, такого, яких я знав, на яких накладає свій відбиток їхнє ремесло, і через те вони видавалися мені навіть освіченими. Я знав міняйл, рознощиків, торговців одягом, піаністів у борделях. Увійшовши до передпокою, я завважив чоловіка, що не лише анітрохи не відповідав моїм звичним уявленням про євреїв, а й міг цілком зруйнувати їх. Він був страшенно чорний і скидався на справжнього велетня. Ні, його широка борода, лискуча чорно-синя борода, аж ніяк не росла навколо смаглявого, суворого і вилицюватого обличчя — просто обличчя саме виростало з бороди, ніби борода з’явилася куди раніше, задовго до лиця, і наче вона не один рік чекала, щоб узяти його в рамці й огорнути. Чоловік був міцний і високий. Він тримав у руці чорного крислатого капелюха, а на голові мав круглу оксамитову ярмулку на кшталт деяких священиків. Так він і стояв під самими дверима, дебелий, похмурий, ніби втілення якоїсь поважної сили, стиснувши червоні кулаки, що двома молотами звисали з чорних рукавів його каптана. Пошпортавшись усередині капелюха, він витяг звідти складений вузенькою смужкою лист словенською мовою від мого кузена Йозефа Бранка. Я запросив його сісти, проте він сором’язливо відмовився, відмахнувшись руками, і та відмова здалася мені ще сором’язливішою: адже тими руками він міг би розтрощити мене, вікно, мармурового столика — геть усе, що лише було в кімнаті. Я прочитав листа. З нього я довідався, що чоловіка, який стояв переді мною, звали Манес Райзіґер і він хурман із Золочева, друг мого двоюрідного брата Йозефа Бранка, який, мандруючи щороку коронними землями і продаючи дорогою смажені каштани, подеколи спинявсь і столувався в нього, подавця цього листа, і що в ім’я нашого споріднення і нашої дружби я маю допомагати Манесові Райзіґеру в усьому, чого він од мене зажадає.

Що ж він хотів од мене, той Манес Райзіґер із Золочева?

Нічого, крім місця в консерваторії для свого високообдарованого сина Ефраїма. Він не мав бути кучером, що десь на далекому сході цісарства, врешті, пустився б берега. Як на батька, його син був музичний геній.

Я пообіцяв зробити все. Я пішов до свого приятеля, графа Хойницького, який, по-перше, єдиний серед моїх друзів походив з Галичини, а, по-друге, лише йому було до снаги перебороти прадавню, традиційну, значну силу спротиву давніх австрійських службовців: погрозами, силою, хитрістю і підступами, зброєю старого культурного світу, що давно вже пішов у непам’ять: нашого світу.

Увечері я зустрів графа Хойницького в кав’ярні «Віммерль».

Я чудово знав, що навряд чи він буде втішений, коли його попросять посприяти землякові. Граф не лише не мав професії, а й не міг похвалитись і якимось певним заняттям. Він, який міг зробити блискучу кар’єру в армії, в уряді, стати блискучим дипломатом, відмовився від усього, бо погорджував дурнями, бовдурами, недотепами, всіма тими, хто правив державою і кого він полюбляв називати «картопляними мізками». Граф отримував особливу, витончену втіху, коли давав відчути свою силу якомусь надвірному радникові, справжню силу, що надавала йому певної неофіційної гідності. І його, який так приязно, так вибачливо ставився до кельнерів, кучерів, служниць і листонош, які йшли йому назустріч, який ніколи не минав нагоди підняти капелюха, запитуючи про якусь дрібницю поліцая чи портьє, годі було впізнати, коли він, вдаючись до своїх протекційних дій, заходив до зали врочистих приймань, до намісництва чи в міністерство культів та освіти: холодна гордовитість, прозираючи крізь монокль, проймала його риси. Коли він ступав на сходи, опиняючись, часом навіть у доброму гуморі, перед порталом, на тлі якого височів портьє, то з кожним наступним кроком у ньому наростала ворожість до службовців, а коли він піднімався на останній поверх, то скидався на людину, що зайшла туди чинити найстрашніший суд. У деяких установах його вже знали. І коли в коридорі він казав службовцеві загрозливо тихим голосом: «Повідомте про мене панові надвірному радникові!», — то рідко хто запитував його регалії, а проте, коли хтось таки наважувався, граф повторював ще тихіше: «Повідомте про мене панові радникові, будь ласка!». Щоправда, це «будь ласка» звучало голосніше.

Музику граф любив понад усе, тому мені здалося доречним потурбувати його, щоб він підтримав юного Райзіґера. Він дав слово, що спробує залагодити все вже наступного дня. Його готовність допомогти була такою негайною, аж мені почало дошкуляти власне сумління, і я запитав графа, чи не хотів би він спершу прослухати юного Райзіґера, перше ніж опікуватися ним. Але, почувши таке, граф розхвилювався.

— Далебі, ви знаєте своїх словенців, — мовив Хойницький, — а я знаю галицьких жидів. Батька звати Манес, і в нього, як ви мені казали, є фіакр. Сина звуть Ефраїмом, і цього мені досить. Я цілком певен, що у хлопця є талант. Я знаю те завдяки своєму шостому чуттю. Мої галицькі жиди можуть усе. Ще років десять тому я їх не терпів, а тепер люблю, бо ті «картопляні мізки» пройнялися антисемітизмом. Я мушу лише довідатися, що за люди обіймають відповідні посади, хто з них антисеміт. Бо я не хочу дратувати їх малим Ефраїмом, а з собою візьму ще й старого. Сподіваюся, зовні він схожий на справжнього єврея.

— Він носить короткий каптан, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф. — Це моя людина. Знаєте, я не патріот, але своїх земляків люблю. Вся країна, навіть батьківщина — то щось абстрактне. А земляк — річ конкретна. Не можу ж я любити всі ниви і лани, всі ліси, всі болота, всіх поляків і полячок. Тільки якесь одне поле, один лісок, одне болото, одну людину: la bonheur[8]! Це я бачу, це я розумію, це промовляє до мене рідною мені мовою, саме це одиничне стає для мене втіленням близькості. Зрештою, є люди, яких я називаю земляками, хоч вони народилися в Китаї, Персії, Африці. До декого я прихиляюся з першого погляду. Мати справжнього земляка — то ласка, дарована небесами. Крім того, він ще й народився там, де і я: á la bonheur. Але останнє — лише гра випадку, тоді як перше — доля.

Він підняв склянку і вигукнув: