Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Пішли дощі, то було в четвер. А наступного дня, в п’ятницю, на розі всіх вулиць уже чорніло наклеєне звернення.

То був маніфест нашого старого цісаря Франца Йосифа, і починався він словами «До мого народу».

Я був значковим запасу. Свій батальйон, 21-й єґерський, я залишив менше ніж два роки тому. Так от, мені здалося, що війна почалася саме вчасно. Тієї миті, коли вона стала неминуча, я одразу збагнув, — думаю, що так само швидко збагнули й мої друзі, — що навіть безглузда смерть краща за безглузде життя. Смерті я боявся. Ясна річ. Мені не хотілося вмирати. Я лише хотів сам переконатися, що можу вмерти.

Мій кузенок Йозеф Бранко і його приятель, Манес Райзіґер, обидва були рядовими резерву. Тож вони мали йти до війська. Ввечері в п’ятницю, того дня, коли на стінах зарябіли плакати з цісарським маніфестом, як звикле, я прийшов у казино повечеряти зі своїми друзями-драгунами. Я не міг зрозуміти їхнього апетиту, їхніх веселощів, ані їхньої безглуздої байдужості до маршу на північний схід, до прикордонного містечка Радзивилова. Я єдиний серед них уже зауважував ознаки смерті на їхніх безневинних, ба навіть веселих обличчях. Вони ніби перебували в ейфорії, яку так часто вибачаєш смертельно хворим, ейфорії, що провіщала смерть. І хоча вони, здорові та бадьорі, сиділи за столом, цідячи пиво і горілку, хоч і сам я брав участь у їхніх нерозважливих витівках, я видавався собі якимось лікарем чи доглядальницею, що бачить, як умирає її пацієнт, і тішиться тим, що вмирущий іще не знає про свою близьку смерть. А проте, я довго відчував незадоволення, що властиве, певне, деяким лікарям і доглядальницям, які бачать недалеку смерть і теперішню ейфорію хворого і не знають достоту, чи не краще розповісти приреченому, що він незабаром піде в землю, замість тішити його сприятливими симптомами, щоб він і далі ні про що не здогадувався.

Тому незабаром я залишив офіцерів 9-го драгунського полку і рушив до Манеса Райзіґера, візника, в якого, як я вже сказав, мешкав мій кузенок Йозеф Бранко.

Якими інакшими вони були і як щиро ставилися до мене на відміну від панів-драгунів! Можливо, тому сприяли ритуальні свічки, що горіли у потинькованій у блакитний колір комірчині жидівського візника Манеса Райзіґера, майже весело, в усякому разі спокійно й упевнено: три золотисто-жовті свічки стирчали з зелених пивних пляшок, адже візник Райзіґер був занадто бідний, аби купувати собі мосяжні свічники. Власне, то були недогарки, і вони символізували для мене кінець світу, що, як я знав, почав справджуватись. Обрус на столі був білий, пляшки зеленіли тією дешевою барвою, що, здавалося, з самого початку по-плебейському задирливо відкривала буденність їхнього солодкого вмісту, недогарки жовтіли і мерехтіли. Вони кидали неспокійне світло на стіл і породжували миготливі, рухливі тіні на синій потинькованій стіні. На чільному місці сидів візник Манес, уже без свого звичайного візницького однострою, без кожуха з пасом і ярмулки, а в довгому мундирі з люстрину і плюшевому капелюсі на голові. Мій кузенок Бранко був одягнений у свою звичайну вишукану шкіряну куртку і з поваги до свого жидівського приятеля мав на голові зелену тірольську шапочку. Десь голосно сюрчав цвіркун.

— Прийшов нам усім час розлучитися, — підніс голос візник Райзіґер.

І куди прозірливіший за моїх товаришів-драгунів, а водночас і незворушний, ба навіть просто величний, немов ушляхетнений смертю, що звеличує кожну людину, готову й гідну зіткнутися з нею, провадив далі:

— Це буде велика довга війна, і не знати хто з нас трьох повернеться додому. Я востаннє сиджу ввечері за цим столом біля своєї дружини, запаливши свічки напередодні святої суботи. Попрощаймося ж, мої друзі, гідно: ти, Бранко, і ви, пане!

І щоб відсвяткувати справді гідне прощання, ми вирішили всі втрьох податись у прикордонний шинок Ядловкера.

Шинок Ядловкера був завжди відкритий, удень і вночі. У той шинок вчащали російські дезертири, тобто ті солдати царської армії, що їх численні агенти американських суднових компаній умовляннями, хитрістю і погрозами примусили втекти з армії і рушити якимось судном до Канади. Певна річ, багато хто дезертирував охоче. Вони віддавали агентам навіть останні гроші, які пощастило зібрати їм або їхнім кревнякам. Прикордонний шинок Ядловкера, так би мовити, ходив у неславі. Проте шинок, як усі тамтешні непевні ресторації, полюбляла прикордонна австрійська поліція, що й захищала його, і підозрювала.

Коли ми прийшли — добиралися ми, німі і пригнічені, півгодини, — великі, іржаво-бурі двійчасті ворота були вже зачинені, господар загасив навіть ліхтар перед дверима. Довелося нам постукати, і на стукіт вийшов слуга Онуфрій і впустив нас. Я знав шинок Ядловкера, бо вже кілька разів бував тут, тож мав уявлення про повсякденну метушню, що в ньому звичайно панувала, про той особливий гармидер, що його спричиняли люди, несподівано залишені без батьківщини, зневірені, всі ті, хто, власне, не має нинішнього дня, хто опинився на дорозі з минулого в майбутнє, з рідного минулого в напрочуд непевне майбутнє, ті, хто нагадує пасажирів корабля тієї миті, коли всі полишили тверду землю і, перейшовши хисткий місток, ступили на чуже судно.

Але сьогодні в шинку панувала тиша. Годі й казати, тиша якась незвична, навіть Каптурак, найзапопадливіший і найревніший з агентів, який призвичаївся за своєю нестримною професійною балакучістю ховати все, що мав ховати з огляду на свій фах і вдачу, сьогодні сидів мовчки в кутку на лавці, маленький, менший, аніж звичайно, і через те вдвічі непомітніший, немов власна мовчазна тінь. Лише позавчора він переправляв через кордон валку дезертирів, або, як кажуть професійним жаргоном, «вантаж», а нині на всіх стінах висить цісарський маніфест, почалася війна, навіть всесильна корабельна агентура тепер безвладна, потужний грім світової історії змусив замовкнути малого заклопотаного Каптурака, а її раптова блискавка обернула його на тінь. Байдуже і нерушно сиділи дезертири, Каптуракові жертви, перед напівпорожніми склянками. Раніше, коли я заходив у шинок Ядловкера, то з незвичайною втіхою легковажного юнака, що вбачає у нерозважливій поведінці інших людей, навіть цілком чужих, легітимне потвердження своєї власної безсоромності, зауважував безтурботність тих, хто щойно залишився без батьківщини, і, спорожняючи склянку за склянкою, щоразу замовляв ще одну. Шинкар Ядловкер і сам сидів за стійкою ніби провісник лиха, не так віщуючи лихо, як несучи його в собі; здавалося, він не має ані найменшого бажання наливати комусь чергову склянку, навіть коли його проситимуть. Хіба це все має сенс? Завтра, післязавтра сюди можуть наскочити росіяни. Бідолашний Ядловкер, ще тиждень тому він вражав своєю врочистістю, а завдяки сріблястій бороді скидався на якогось бургомістра над шинкарями, на бургомістра, яким опікувались і якого берегла місцева поліція, водночас виявляючи йому почесну недовіру, а тепер він був схожий на людину, що мала пустити в непам’ять усе своє минуле; здавалося, перед нами жертва історії. А товсту біляву касирку біля нього історія немов на коротку мить звільнила з роботи. Все особисте раптом постало у світлі суспільного. Воно репрезентувало суспільне, заміняючи і символізуючи останнє. Тому наше прощання було таким хапливим і таким коротким. Ми випили по склянці меду, мовчки запиваючи ним солоний гороховий суп.

— Я в Сараєво не поїду, — мовив несподівано мій кузен Бранко. — Я з’явлюся зі своїм другом Манесом у Золочеві.

— Браво! — не стримався я, знаючи при цьому, що залюбки зробив би те саме, що і мій кузен.

Проте тієї ж миті я подумав про Елізабет.

Я думав про Елізабет. Відколи я побачив цісарський маніфест, в голові мені стояли дві думки: про смерть і про Елізабет. Я й досі не знаю, яка з них була сильнішою.

Зникли і були забуті перед лицем смерті весь мій безглуздий страх перед кпинами моїх друзів. Несподівано, вперше у своєму житті, я відчув у собі мужність визнати свою власну так звану слабкість. Певна річ, я вже здогадувався, що легковажну зарозумілість моїх віденських приятелів пом’якшить чорний блиск смерті і що в годину прощання, такого тяжкого прощання, не могло бути жодного місця для жодних глузів.

Я міг би з’явитись у золочівський додатковий призовний пункт, до якого був приписаний візник Манес і куди збирався зголоситися мій кузенок Йозеф Бранко. Проте в цьому вчинкові крився б намір забути Елізабет, своїх віденських друзів і свою матір, якнайшвидше добувшись найближчої станції смерті, якою й був провід додаткового призовного пункту в Золочеві. Адже почуття міцної дружби пов’язувало мене і з моїм кузеном Йозефом Бранком, і з візником Манесом Райзіґером. Що ближчала смерть, то моє почуття ставало щирішим і чистішим, наче тоді, коли, зіткнувшись із тяжкою хворобою, раптом стаєш прозірливий і тямущий, і то такою мірою, що, незважаючи на страх, скруту й передчуття нелюдських страждань, проймаєшся гордою втіхою, що нарешті ти пізнаєш і це, серед страждань ти пізнаєш і щастя, і радітимеш, бо задовго до того знав ціну тому пізнанню. Людина надто щаслива у хворобі. І я був тоді щасливий, поставши перед великою хворобою світової війни. Я міг дати волю всім своїм гарячковим фантазіям, які звичайно притлумлював. Я був вільний, і на мене чигала небезпека.

Я вже знав, що свого кузенка Йозефа Бранка і його друга Манеса Райзіґера люблю більше, ніж усіх своїх колишніх приятелів, за винятком хіба що графа Хойницького. Тоді я уявляв собі війну надто простою і легковажною. Принаймні я належав до тих численних людей, які вірили, що можуть крокувати у гарнізонних колонах, якомога тіснішим гуртом, коли не один біля одного, то однаково майже поряд. Я уявляв собі, я хотів залишатися з моїм двоюрідним братом Йозефом Бранком і його другом Манесом Райзіґером.