Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Тієї миті я відчув, що не можу попросити в нього руку його доньки. І з тією необачністю, з якою всупереч всьому намагаєшся зробити неможливе можливим, з поспіхом, до якого мене змушувала щоразу ближча смерть, із силою, яка квапила мене насолоджуватися залишками свого швидкоплинного життя, я нечемно і нетерпляче гукнув капелюшнику:

— Я повинен негайно побачитися з вашою донькою.

— Юний друже, — відказав він, — я знаю, ви хочете попросити в мене її руку. Я знаю, що Елізабет вам не відмовить. А поки що візьміть мою і вважайте себе за мого сина.

З тими словами він простягнув свою широку, трохи вологу, білу, аж бліду, руку. Я потиснув її, і мені здалося, ніби я вліз у кавалок тіста. Рука та була безживна й холодна. Вона миттю зробила слово «син» брехнею, вона навіть цілком його спростувала.

Прийшла Елізабет, і капелюшник усе сказав їй за мене: «Пан Тротта йде на війну, — мовив мій тесть, так наче хотів сказати: «Він їде відпочивати на Рив’єру», — а перед тим хоче на тобі оженитися». Фабрикант говорив таким тоном, яким годину тому в міністерстві оборони міг розмовляти про солдатські кашкети з референтом з питань уніформи. Проте тут була Елізабет, тут була її посмішка, що осявала мене, усе її єство променилося, виблискуючи вічним, щоразу новим срібним щастям, що, безгучне, немов видзвонювало.

Ми обійнялися. Ми вперше поцілувалися, палко, майже безсоромно, незважаючи на пильні батькові очі; навпаки, ми з чарівливою зухвалістю усвідомлювали, що вже маємо свідка свого потаємного зв’язку. Я віддав себе на поталу. В мене не було часу. За моїми плечима вже стояла смерть. Я був уже його сином, більше того, сином капелюшника. Мені треба було в мій 21-й, на вулицю Шляхову. Я поквапився вийти з обіймів просто до війська; від кохання до загибелі. І те, і те щемом озивалося в серці. Я гукнув візника і поїхав до казарми…

Там я зустрів кількох друзів і приятелів. Дехто з них, як і я, прийшли просто з обіймів.

Вони прийшли просто з обіймів, і їм здавалося, ніби вони вже виконали найважливіші військові обов’язки. Всі заручилися. Кожен мав дівчину, яка мала стати його дружиною, навіть якщо це була не рівня, а якась випадкова знайома з тих, які в ті часи частенько невідомо чому прибивалися до нашого брата, полишивши якийсь закутень: до пари нічним метеликам впурхнувши літньої ночі крізь відкрите вікно, вони блискавично падали на стіл і ліжко, легковажні, щирі, оксамитові дарунки великодушної короткої ночі. Кожен із нас був певний: якщо запанує мир, ми всі повстанемо проти законного шлюбу. Лише спадкоємцям престолу випадало у той час законно ставати під вінець. Наші батьки часто вже в тридцять перетворювалися на статечних голів сімейства, в яких дітей було як макового цвіту. Проте в нас, поколінні, приреченому на війну вже з народження, інстинкт розмноження, допевне, погас. Нам аж ніяк не хотілося себе продовжити. Смерть схрестила свої кощаві руки не лише над келихами, з яких ми пили, а й над нічними ліжками, на яких ми спали з жінками. І саме тому наші тодішні жінки були випадковими. Для нас навіть не надто важила хіть, яка дарувала нам утіху.

Але тепер, коли війна несподівано покликала нас у додаткові окружні команди, перше, що спадало нам на думку, була не смерть, а честь і її сестра, небезпека. А пиха — вона, як наркотик: вона притлумлювала в нас страх і всі погані передчуття. Коли смертельно хворі складають заповіт і роблять розпорядження на всі випадки, то їх, напевно, беруть дрижаки. Але ж ми були молоді і геть здорові! Нас анітрохи не брали дрижаки, ми тішилися, нам подобалося, що можна було налякати тих, хто лишався. Звичайно, ми писали заповіти, швидко ставали під вінець, переймаючись пихою, пихою, за якою не ховалися розважливість і каяття. Вінчання здалося б нам іще шляхетнішим, якби криваві жертви лишили нас одними на цьому світі. Воно робило для нас смерть, якої ми хоча й боялись, але були зв’язані з нею на все життя, менш небезпечною й відразливою. Певною мірою ми перетинали собі шлях до відступу. І той перший незабутній і бурхливий порив, який вів нас у перших погибельних боях, поза сумнівом, живився страхом перед поверненням у «сімейне життя», страхом перед кульгавими меблями, перед жінками, які втратили знадливість, перед дітьми, які з’являлися на світ симпатичні, мов янголята, а вирісши, перетворювалися на чужі лихі створіння. Ні, всього цього ми не хотіли. Так чи інакше небезпека була неминуча. Щоб її собі, втім, присолодити, ми ставали під вінець. А відтак ми були готові рушити їй назустріч, як іще невідомій, але притягальній батьківщині…

Проте, хоча я й знав, що відчуваю те саме, що й мої побратими, хорунжий у резерві Беренфельз, лейтенант Гартманн, обер-лейтенант Лінк, барон Лерх, кадет др. Броцінер, усі вони, кого я тут перераховую, здавалися мені схожими на мого кузенка Бранка і його приятеля візника Манеса Райзіґера — неглибоких, легковажних, недружніх, недотепних і не гідних смерті, до якої вони якраз прямували, ані заповітів і шлюбів, які вони збиралися влаштувати. Звісно, я любив свій 21-й єґерський! Колишня цісарсько-королівська армія знала свій власний патріотизм, патріотизм місцевий, полковий і батальйонний. Із командиром зводу Мареком, капралом Тюреком, єфрейтором Алоїзом Губером підносився я у військовій науці під час своєї служби і згодом, на щорічних маневрах. А у війську ростеш немов удвічі: як дитиною вчишся ходити, так солдатом учишся ходити строєм. Ніколи не забудеш новобранців, які за одну годину вчилися крокувати, чистити і тримати рушницю, пакувати ранець, складати ковдру як належиться, скочувати шинелю, чистити чоботи і нести нічну варту (статут служби, частина друга) і визубрювали правило: підлеглість і дисципліна (статут служби, частина перша). Ніколи не забудеш це, як і залиті водою луки, на яких учишся бігати, зігнувши лікті, пізньої осені, махання руками у попелястому тумані, який сповиває дерева, перетворюючи всі ялини на вдягнутих у сіро-сині наряди вдів, тоді як галявину, на якій відразу по десятигодинному перепочинку мали починатися польові заняття, наше око сприймає як ідилічного провісника кривавої війни. Ні, таке не забудеш. Той залитий водою луг, на якому вправлявся 21-й, був моєю батьківщиною.

А мої друзі були такі щирі! Ми сиділи в невеликому заїзді, на який перетворилася звичайнісінька крамниця. Радше, за ті роки, несказанно довгі роки, тягнучи які наші казарми, казарми 21-го, обживались у цих місцях, аби врешті з ними зріднитись, та крамниця, в якій можна було купити якусь лямівку, зірку, стрічку для немовляти, розетки, шнурки, стала заїздом. У шухлядах за прилавком іще лежали так звані «пасамани». У сутінках крамниці й досі пахло картонними коробками, в яких зберігалися зірки — деякі з білого каучуку, деякі з золотого шовку, — розетки для військовиків і портупеї, схожі на суцільну золоту мряку, поміж яблучним соком, горілкою і старим «ґумпольдскірхнером»[9]. Перед прилавком стояли три-чотири маленькі столики. їх зробили тоді, коли ми були ще дітьми. Тоді ми купили столики, а концесію продавати на розлив спиртне власник крамниці, шмукляр Зінкер, отримав винятково завдяки заступництву командира нашого батальйону, майора Паулі. Проте цивільним у шмукляра не дозволялося пити! Концесія стосувалася самих військовиків.

Нині ми знову сиділи разом у крамниці шмукляра, як колись у часи 21-го. І саме безтурботність моїх приятелів, з якою вони нині святкували майбутню перемогу так само, як багато років тому пили за офіцерський іспит, вразила мене до глибини душі. Тоді в мені бриніло пророче відчуття, відчуття того, що ці мої товариші ще зможуть витримати офіцерський іспит, але не війну. Занадто розпещеними виросли вони у Відні, столиці, що її ненастанно живили коронні землі, безневинні, майже по-смішному безневинні діти пещеної, занадто часто славленої столиці й імператорського осідка, який, скидаючись на якогось осяйного підступного павука, сидів посеред міцного чорно-жовтого павутиння і весь час висмоктував соки, сили і блиск з довколишніх коронних земель. З податків, які платили мій бідний кузенок, торговець каштанами Йозеф Бранко Тротта з Сиполє, з податків, які платив, перебиваючись з хліба на воду, гебрей-дрожкар Манес Райзіґер, жили пишні будинки на Рінґу, що належали новоспеченій баронській родині Тодеско, а також публічні заклади, парламент, палац юстиції, університет, земельний кредитний заклад, бурґтеатр, придвірна опера і навіть управління поліції. Ясну щирість столиці імперії, столиці держави й імператорського осідка виразно — так часто казав мій батько — живила трагічна любов коронних земель до Австрії, трагічна, позаяк безвідмовна. Цигани з Пусти, закарпатські гуцули, галицькі гебреї-візники, мої власні кревні, словенці, що смажать каштани у Сиполі, ті, хто вирощує тютюн у Бачці, конярі зі степів, турки, боснійці і герцеґовинці, гендлярі із Ганакея в Моравії, що продають коней, ткачі з Рудних гір, подільські мірошники і продавці коралів — усі вони були ґречними годувальниками Австрії: що бідніші, то ґречніші. Так вони мучили себе, так мордувалися, ніби від цього єдино залежало, щоб центр монархії ставили в світі за батьківщину ґрації, доброго гумору і геніяльності. Наша ласка росла і буяла, але поле її було полите горем і смутком. Сидячи разом з усіма, я згадував Манеса Райзіґера і Йозефа Бранка. Ті обоє, певно, не хотіли так граційно йти в смерть, у вишукану смерть, як мої батальйонні побратими. Не хотів і я, я теж не хотів! Очевидячки, у ту годину я був єдиний, хто відчував вагу майбутнього, на відміну і на противагу моїм побратимам. Тим-то я несподівано підвівся і мовив на власний подив: «Побратими! Я вас усіх дуже люблю, як і годиться любити друзів, а надто зараз, коли близько смерть». Далі я не зміг продовжувати. Серце калаталось, язик дубів. Я згадав свого батька — Бог відпустить мені цей гріх! — я збрехав. Я приписав своєму покійному батькові щось, що він направду ніколи не говорив, але таки міг сказати. Отож я правив далі: «Це було одне з останніх бажань мого батька, щоб коли почалася війна, а він завбачав, що вона почнеться в найближчім часі, я йшов не з вами в наш дорогий 21-й полк, а в той, де служить мій кузен Йозеф Бранко».

Вони всі мовчали. Я зроду-віку не чув такої глухої мовчанки. Здавалося, ніби я відібрав у них цілком легковажну радість від війни, виявився справжнісіньким нудьгарем, якимось пацифістом.

Я ясно відчув, що тут мені більше нема чого шукати. Я підвівся і по черзі потиснув усім руку. Я й досі відчуваю холодні, невблаганні руки моїх побратимів із 21-го. Мені було дуже прикро. Але мені кортіло померти разом із Йозефом Бранком, з Йозефом Бранком, моїм кузенком, продавцем каштанів, і з Манесом Райзігером, візником із Злотограда, і з тими, хто любив кружляти у вальсі.

Так уперше я втратив свою першу батьківщину, себто товаришів з 21-го стрілецького разом з нашою улюбленою «заплавною лукою» на Пратері.

Тепер я мав навідатися до друга Хойницького, оберлейтенанта Штельмахера з міністерства оборони. Опинитись у 35-му полку ландверу я мав у такий само час, який забрали в мене приготування до вінчання. В мене перехоплювало дух від того, що до двох таких різних і заплутаних демаршів я вдаюся майже одночасно. Один зразу прискорював інший. Обидва просто дурманили мене, принаймні заважали мені виправдовувати власну поквапливість вагомими причинами. У ті години я не знав нічого, крім того, що «все мало б іти швидко». Я й знати не хотів, чому і з якою метою. Але глибоко в моїй душі струменіло відчуття — я ловив його, схоже на дощ, крізь сон — що мої друзі, Йозеф Бранко і Райзіґер, десь тягнуться на захід розкислими путівцями на сході Галичини і за ними женуться козаки. Хтозна, може, їх уже поранили або й убили? Гаразд, тоді я вшанував би їхню пам’ять тим, що пішов би служити в їхній полк. Я був молодий, і про війну у нас не було ще ніякого уявлення! Як легко я тоді схилявся до думки, буцімто мені випала місія переповідати слухачам з 35-го справжні, а ще дещо вигадані історії про їхніх мертвих сподвижників Тротта і Райзіґера, аби їх ніколи не забули. Славні бідні плугатарі служили у 35-му[10], фельдфебель, до казенної німецької якого домішувалася його рідна, слов’янська, і з образом якого гармонували відзнаки на вилогах, жовто-золоті тясми на темно-зелених полях, та й офіцери були не розпещеними синками нашої веселої віденської громади, а дітьми ремісників, листонош, жандармів і дідичів, орендарів і тютюнових фабрикантів. Опинитися серед них було тоді для мене рівнозначним тому, як би хтось із них раптом перенісся у дев’ятий драгунський Хойницького. Це доконечне було одне з тих уявлень, які зневажливо звуться «романтичними». Тепер, далекий від того, щоб соромитись їх, я вирішив, що, як на мене, ця пора мого життя спресувала дійсність і романтичні уявлення куди виразніше, ніж ті банальні, що їх я силоміць собі нав’язував: які безглузді були, однак, ті успадковані ознаки! Хочеш, аби вони щось значили — будь ласка: гадаю, завжди можна зауважити, що так звана людина-реаліст у світі скидається на неприступний мур із цементу і бетону, а так звані романтики нагадують відкриті сади, куди істина входить або виходить на свій розсуд…

Тим часом мені треба було до оберлейтенанта Штельмахера. У нашій старій монархії переведення з війська до ландверу, так само з єґерів у піхоту, було якимось військовим виявом державного акту, не важчим, а складнішим за вступ в командування над дивізією. А проте в моєму зруйнованому світі, тобто в старій монархії, існували достоту важливі, цінні, неписані, невідомі, недоступні, добре знайомі, мабуть, утаємниченим закони, і були вони твердіші й тривкіші за писані, які казали, що з сотні прохачів тільки сімом буде даровано ласку побачити, як швидко і безшумно виповнюються їхні бажання. Я знаю, фанатики абсолютної справедливості обурюються цим ще й нині. Вони досі шельмують нас, обзиваючи аристократами й естетами, і я повсякчас бачу, як вони, не аристократи і антиестети, прокладають дорогу своїм братам, фанатикам тупої плебейської несправедливості. Бо ж можна посіяти зуби такого дракона, як абсолютна справедливість.

Але ж тоді у мене не було жодного бажання, мені, як я вже казав, нíколи було замислюватись. Я рушив до Штельмахера, просто коридором, де чекали, доки їх приймуть, капітани, майори, полковники, і я, миршавий, слабосилий хорунжий стрілецького полку, увійшов просто в ті двері, на яких було написано: «Вхід заборонено!» — і мовив: «Привіт!». «Привіт», — мовив Штельмахер, перш ніж скинути на мене очі, бо сидів, зігнувшись над своїми паперами. Він знав, як вітати людей, які зайшли через заборонені двері. Я бачив його жорстке щетинясте волосся, на яке лягла сивина, жовтувате чоло, густо пооране зморшками, крихітні ямкуваті очі, неначе без повік, худі, кістляві щоки і великі, звислі, фарбовані у чорне, майже сарацинські вуса, в які Штельмахер, здавалося, загнав усю свою пиху, неначе для того, щоб вона вже не заважала йому (ні в житті, ні в роботі). Востаннє я бачив його в цукерні Демеля о п’ятій вечора в компанії радника двору Зорґзама з Балгаузплатц.

У нас не було ні найменшого уявлення про війну, травень, міський віденський травень плескався у маленьких горнятах зі срібною крайкою, у яких подавали «золоту каву», кружляв над кришкою, над вузенькими, густо наповненими шоколадними паличками, над тістечками з рожевим і зеленим кремом, які скидалися на якісь дивні їстівні коштовності, і просто в розпал травня радник Зорґзам зауважив: «Ніякої війни не буде, панове», — нині полковник Штельмахер одірвав неуважний погляд від своїх паперів, він навіть не розгледів мого обличчя, помітив тільки однострій, китицю, шаблю — досить, щоб ще раз кинути «Привіт!», а тоді відразу:

— Сідай, я на хвилину!