Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на війні, поведінку юнаків, охоплених бажанням щось поліпшити, змінити. Якби скептицизм також не передбачав певної участі в житті, я б сказав, що ми скептики. Але ми взагалі не беремо ні в чому участі. Ви глузуєте з пафосу, а ми не віримо навіть у жарти. Ви ненавидите реакцію, а ми сумніваємося і в наслідках революції. Чого ви хочете? Ми помилково повернулися з війни.

П. мовчав.

Я дивився на дітей, що квапливо збирали свої іграшки. Вони не хотіли нічого залишати й нещадно видирали свої речі в товаришів, з якими гралися. Та зелений спокій полудня в парку, лагідні біляві обличчя няньок, низькі голоси дзвонів мирили мене з усім навколо, і з прикрими інстинктами дітей, і з дурістю дорослих.

Навіть мухи гули так, наче хотіли наслідувати дзвони…

Любий Арнольде!

Можливо, чи навіть напевне, тобі потрапить до рук цей мій безпретензійний опис життєвого шляху твого батька і твого власного скромного життя. Може, ти не захочеш знов поновлювати наше листування, бо, починаючи нове життя, справедливо вирішив більше не торкатися минулого. Тоді цей лист, що я пишу до тебе, буде єдиною ознакою моєї приязні, посланою тобі після довгої перерви, приязні, яку те, що я написав, не тільки не припинить, а навіть не зменшить. Адже, як ти сам побачиш, коли прочитаєш мої рядки, я не написав про всі ті почуття, що нас єднали, так само як не написав і всього того, що знав про твою долю. Так, тільки-но поставивши останню крапку у своїй повісті, я побачив, що розповів про тебе не забагато, а може, навіть замало. Мені здається, що причину цього легко знайти: я не помічаю між нами з тобою тієї відстані, яку добре бачу між твоїм батьком і мною. А можливо, є й інша причина: я боявся, і не зовсім безпідставно, що, написавши про тебе більше, змушений був би розповісти дещо важливе й про себе самого, а це вийшло б за межі мого завдання. Отже, змалювати тебе так виразно, як воно вийшло б тільки з відстані, я, ще раз кажу, не зміг. З іншого боку, життя твого батька здалося мені так тісно пов’язаним з твоїм, що якби я захотів відокремити тебе від нього, то мусив би багато чого замовчати. А в письменника брехня починається вже там, де він мовчить.

Усе це я повинен сказати тобі щиро, так би мовити, у вічі, хоч усе-таки є небезпека, що цей лист ніколи не дійде до тебе. Я відчував, що мушу вибачитись перед тобою, не тому, що темою для своєї книжки взяв твоє життя, а навпаки: тому що надто мало зміг розповісти про тебе. Ти належиш до тих людей, яким не треба пояснювати, в чому полягає різниця між нетактовністю і звертанням до типових прикладів. Отже, я наперед знаю, що тебе ця книжка не обурить, а втішить — більше чи менше, залежно від того, наскільки вдалою виявиться моя спроба зобразити на прикладі двох людей різницю й подібність двох поколінь так, щоб це зображення не здавалося чимось більшим за приватний опис двох приватних життів. Адже індивідуальність твого батька була така сильна і, сказати б, така незвичайна, що її можна вважати типовою для покоління наших батьків. І я маю надію, що чимало читачів нашого з тобою віку впізнає в панові Ціппері, принаймні в багатьох його рисах, своїх власних батьків, так само як у тобі впізнає себе, як я сам упізнав у тобі себе. Так, щиро признаюсь: інколи мені здається, що я міг би бути тобою і стояти на сцені вар’єте, марно пробуючи заграти щось на скрипці. Хтозна, може, такі виступи, які за програмою щоразу уривають і з яких сміється публіка, краще б виявили мої невеселі стосунки з людьми, ніж ті вимучені слова, що ними я намагаюся промовити до публіки так само надаремне, як ти намагаєшся щось заграти. Твоєму фахові властива грубіша, зате виразніша символіка. Він символічний для нашого покоління, яке повернулось додому і якому не дають зіграти якусь роль, якусь сцену, якусь музичну річ на скрипці. Нас, любий Арнольде, ніколи не буде так легко зрозуміти, як ще можна було зрозуміти твого батька. Ми вижили один із десяти. Нас надто мало. Надто мало для такого світу, де шлях собі прокладає тільки вага маси, а не духовна енергія одиниці.

А проте бажаю тобі щастя в новому фахові. Лише намагайся й далі грати так само надаремне, як я не перестаю надаремне писати. «Надаремне» — цебто ніби надаремне. Адже, як ти сам знаєш, є десь таке місце, в якому лишаються сліди нашої гри. Їх не можна прочитати, але якимось дивним способом вони зберігають свою здатність впливати, якщо не тепер, то через десятки років, а якщо не через десятки років, то через тисячоліття. Тоді вже, мабуть, не буде відомо, хто з нас двох грав, а хто писав, але в атмосфері духовної напруги, яка сильніша за електричну, лунатиме далекий відгомін звуків твоєї скрипки поряд з таким самим далеким відгомоном думки, яку мені судилося написати. І невдалі поривання всього нашого покоління напевне дочекаються безсмертя, якщо не дочекалися здійснення.

Вітаю тебе, твій давній приятель Йозеф Рот.

Гробівець капуцинів

Роман

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Ігор Андрущенко, переклад, 2013. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Die Kapuzinergruft. Kiepenheuer & Witsch, 1994.

Звемося ми Тротта, і ведемо свій рід із Сиполє, у Словенії. Я кажу: рід, бо ми не родина. Сиполя більше немає, немає вже давно. Нині воно разом із рештою навколишніх громад утворило справжнє містечко. Цього, як відомо, вимагає наша доба. Люди не можуть залишатися самі. Вони гуртуються в безглузді об’єднання, та й села не можуть стояти осторонь. Тож утворюються такі нікчемні нагромадження. Селяни пруться в міста, але й самі села прагнуть перетворитися на містечка.

Я знав Сиполє ще хлопчиком. Туди якось узяв мене з собою батько, то було 17 серпня, напередодні тієї дати, коли в усіх містах і селах, навіть на найглухіших хуторах, мали, як звично, святкувати день народження Франца Йосифа Першого. У нинішній Австрії і в колишніх коронних землях прізвище нашого роду навряд чи викличе в кого-небудь якісь спогади. А проте воно вписане в зниклі аннали старої австро-угорської армії, і зізнаюсь, я гордий з того і саме тому, що ті аннали пропали. Атож я не дитя того часу, мені доводиться майже стримуватись, аби прямо не назвати себе його ворогом. Ні, не тому, що я його не розумію, як я часто доводив. То я казав для годиться. Просто задля власного спокою я не хочу пройматись агресивністю і ненавистю, тож у ситуаціях, коли треба висловити до чогось ненависть або погорду, я кажу, що цього не розумію. Я маю тонке вухо, але вдаю з себе глушка, бо, як на мене, шляхетніше симулювати ваду, аніж признатися, що ти почув щось непристойне.

Брат мого дідуся був лейтенантом інфантерії, що врятував життя самому імператорові Францу Йосифу в битві під Сольферіно[6]. За те йому дарували дворянство. Довгий час в армії і в книжках про Габсбурзьку монархію його називали не інакше, як герой Сольферіно, аж поки на нього, згідно з його власного волею, спустилися сутінки непам’яті. Він пішов у відставку, і поховали старого в Гітцінґу. На його надгробку викарбувано кілька скупих і гордих слів: «Тут спочиває герой Сольферіно».

Милість імператора поширилась і на його сина, що став повітовим головою, і на онука, лейтенанта еґерів, який наклав головою восени 1914 року в бою коло Красного-Буська. Я ніколи його не бачив, як, зрештою, жодного з нащадків тієї славної парості нашого роду. Возведені в дворянство Тротта були вкрай вірними слугами Франца Йосифа. А батько мій мав бунтівну вдачу.

Мій батько був бунтівником і патріотом, — а таке поєднання траплялося лише в старій Австро-Угорській імперії. Він хотів реформувати цісарство і вирятувати Габсбурґів. Він надто добре розумів значення Австрійської імперії. Тож батька зарахували до неблагонадійних, і йому довелося рятуватися втечею. Замолоду він опинився в Америці. За фахом батько був хімік, а тоді на величезних барвникових фабриках у Нью-Йорку і Чикаго люди такої професії були конче потрібні. Доки він перебивався з хліба на воду, він тужив лише за Корном. Але коли нарешті став заможніший, його потягнуло в Австрію. Вернувшись назад, він замешкав у Відні. Грошики у батька водились, а австрійська поліція поважає людей із набитою калиткою. Тільки батько не залишився осторонь, він навіть заснував якусь нову словенську партію й викупив дві газети в Загребі.

У нього завелися друзі з оточення спадкоємця трону архикнязя Франца Фердинанда. Мій батько мріяв про слов’янське царство під владою Габсбурґів. Він мріяв про імперію австріяків, мадярів і слов’ян. І, дозволю собі сказати, мені, його синові, здавалося, що мій батько, певне, міг би змінити перебіг історії, якби прожив довше. Проте він покинув білий світ за півтора року до вбивства Франца Фердинанда. Я — його єдиний син. У духівниці свої ідеї він відказав мені. Невипадково він назвав мене Франц Фердинанд. Але був я тоді юний і макоцвітний, щоб не сказати: шалапутний. Хай там як, вітер посвистував у моїй голові. Тоді я жив, як кажуть, одним днем. Ні, неправда! Я жив уночі — вдень я спав.

Проте якось уранці — було це у квітні 1913 року — мені, ще сонному (я повернувся додому лише дві години тому), сказали, що приїхав пан Тротта, мій двоюрідний брат.