Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Ще тієї ж таки ночі єґерський батальйон вирушив маршем на північний схід, у напрямку Волочиська. Пішов дощ, спершу невеличкий, та дедалі чимраз рясніший, і невдовзі біластий порох шляху обернувся на сріблясто-сіру твань. Багно чвакотіло під солдатськими чобітьми й забризкувало бездоганну уніформу офіцерів, що, згідно з наказом, ішли на смерть. Довгі шаблі заважали їм вільно рухатися, а пишні китиці чорно-золотих офіцерських шарфів метлялися в кожного при боці, закустрані, намоклі й забризкані тисячами дрібненьких бризочок багна. Удосвіта батальйон дістався мети, з’єднався з двома незнайомими піхотними полками й утворив із ними одну похідну колону. Так вони прочекали два дні, і ніщо не нагадувало війни. Подеколи вони чули вдалині правобіч поодинокі постріли. То були незначні сутички прикордонних кінних загонів. Часом бачили пораненого митника чи вбитого жандарма. Наче мертвих, проносили санітари поранених повз солдатів, що стояли й чекали. Війна все не хотіла починатися. Вона барилася, як часом цілими днями баряться грози, перше ніж ринути на землю.

Третього дня надійшов наказ відступити, і батальйон вишикувався для відходу. Офіцери, як і солдати, були розчаровані. Пішла поголоска, що за дві милі на схід від них знищено до ноги цілий драгунський полк. Козаки нібито вже перейшли кордон. Мовчки й понуро військо відходило на захід. Незабаром вони помітили, що відбувається безладний відступ, бо на роздоріжжях, у селах і малих містечках наштовхувалися на метушкі юрми військ найрозмаїтіших гатунків зброї. Від армійського командування надходили численні й вельми розбіжні накази. Більшість їх стосувалася евакуації міст і сіл, а також заходів щодо проросійськи налаштованих українців, духівництва та шпигунів. Поквапні військово-польові суди виносили в селах поквапні вироки. Таємні шпиги постачали безконтрольні викази на селян, священиків, учителів, фотографів, урядовців. Було ніколи. Доводилося якнайшвидше відступати, але й зрадників карати якнайшвидше. І поки санітарні вози, обози, польова артилерія, драгуни, улани й піхотинці під безугавним дощем на розгрузлих дорогах несподівано збивалися в безнадійні клубки, кур’єри гнали учвал туди й сюди, мешканці невеличких містечок нескінченними юрмами тікали на захід, огорнуті чорним страхом, навантажені білими й червоними перинами, сірими лантухами, брунатними меблями й синіми гасовими лампами, — на церковних майданах, по хуторах і селах ляскали постріли поквапних виконавців спішних вироків, і понурий стукіт барабанів супроводив монотонне читання тих вироків судовиками, і жінки страчуваних, падаючи в багнюку перед забрьоханими чобітьми офіцерів, голосили, благаючи змилуватись, і палахкий вогонь шугав із хат і повіток, стаєнь і оборогів. Війна для австрійської армії починалася з військово-польових судів. Цілими днями висіли на церковних майданах по деревах справжні й гадані зрадники на пострах живим. А живі тікали хто куди. Довкруги повішених палав вогонь, уже потріскувало на деревах листя, бо полум’я було дужче за невпинний, сірий, тихий дощ, що був ніби вступом до цієї кривавої осені. Стара кора давнезних дерев тліла повільно, і дрібненькі, палкі, сріблясті іскри вистрілювали з-поміж її борозенок, догори повзли вогняні черв’ячки і пожирали листя: зелений лист скручувався, червонів, потім чорнів, тоді робився сірий, мотузки перетлівали, і трупи падали додолу зі звуглілими обличчями й ще не пошкодженими тілами.

Одного дня військо стало на перепочинок у селі Крутинах. Воно прийшло туди надвечір, а вдосвіта, ще до схід сонця мало рушати далі на захід. Саме тоді дощ перестав, і сонце пізнього вересневого дня простягло своє добре, сріблясте проміння над широкими ланами, де ще стояло збіжжя, живий хліб, якому не судилося бути спожитим. Бабине літо поволі плавало в повітрі. Навіть гайворони й ґави вщухли, ошукані короткочасним миром того дня, уже втративши надію на очікувану здобич. Уже вісім днів вояки не роздягалися. Чоботи їхні просякли водою, ноги понапухали, коліна задубіли, литки боліли, спина не згиналася, їх розвели по хатах, там вони спробували дістати з валізок сухий одяг і помитись біля малої кринички. Уночі, — ніч стояла ясна й тиха і лише забуті та покинуті по декотрих подвір’ях собаки вили з голоду і страху, — лейтенантові не спалося.

І він вийшов з хати, де мав нічліг. Лейтенант рушив довгою сільською вулицею в напрямку дзвіниці, що тяглася своїм подвійним православним хрестом до зірок. Церква під ґонтовим дахом стояла посеред невеличкого цвинтаря, оточена похилими дерев’яними хрестами, у примарному світлі ночі здавалося, що вони танцюють. Перед великою, сірою, розчиненою навстіж цвинтарною брамою висіли три трупи: посередині бородатий священик, обабіч — два молоді сільські хлопці в пісково-жовтих гунях і грубо виплетених личаках на задубілих ногах. Чорна ряса священика, що висів посередині, сягала черевиків. І часом нічний вітер гойдав його ноги, так що вони бились об край ряси, як німий язик дзвона б’ється об глухонімий дзвін, не зроджуючи жодного звуку.

Лейтенант Тротта підійшов до повішених. Він подивився на їхні роздуті обличчя, і йому здалося, що в цих трьох людях він упізнав своїх солдатів. То були обличчя народу, з яким він щодня провадив військові навчання. Чорна, розчепірена борода священика нагадала йому Онуфрієву. Така вона була в останню їхню зустріч. І хто знає — може, Онуфрій доводився братом цьому повішеному священикові. Лейтенант Тротта роззирнувся. Прислухався. Не чутно було жодного людського звуку. На дзвіниці метушилися кажани. На покинутих подвір’ях валували покинуті собаки. Лейтенант витяг шаблю і один по одному поперетинав зашморги. Потім на плечах переносив мертвих на цвинтар. Своєю блискучою шаблею він доти копав землю на проході між могилами, аж доки йому здалося, що яма вмістить трьох. Він поклав їх туди, шаблею та піхвами нагорнув землі й добре втрамбував ногами. Лейтенант перехрестився. Він жодного разу не перехрестився від часу останньої меси в моравській Білій Церкві. Лейтенант хотів був прочитати «Отче наш», але тільки ворушив губами, неспроможний вимовити ані звуку. Кричала якась нічна пташка. Метушилися кажани. Вили собаки.

Наступного дня, ще до схід сонця військо рушило далі. Сріблясті тумани осіннього ранку оповили цілий світ. Та незабаром зійшло сонце, пекуче, як серед літа. Воякам почала дошкуляти спрага. Вони саме переходили пустельну, піскувату місцевість. Подеколи їм вчувалося, ніби десь шумить вода. Декотрі солдати кидалися в той бік, де нібито вона шуміла, і відразу ж верталися. Ні струмочка, ні ставка, ані криниці. Вони перейшли кілька сіл, але криниці там були понабивані трупами вбитих і страчених. Подекуди трупи перевисали через дерев’яні цямрини криниць. Солдати в ті криниці вже й не заглядали. Верталися від них і йшли далі.

Спрага допікала все дужче. Настав полудень. Вони почули постріли й припали до землі. Ворог, мабуть, уже випередив їх. Вони поплазували далі, тулячись до землі. Невдовзі дорога почала ширшати. Сяйнули вікна якоїсь маленької станції. Тут починалася колія. Батальйон бігом дістався станції, тут було безпечніше; ще кілометр-два, і вони з обох боків будуть захищені залізничним насипом. Ворог, — можливо, якась нестримна козача сотня, — перебував на одному з ними рівні по той бік насипу. Мовчазні й понурі, крокували вони вперед. Раптом хтось вигукнув:

— Вода!

І наступної ж миті всі вже побачили на схилі насипу біля сторожки криницю.

— Ані руш! — скомандував майор Цоґлауер.

— Ані руш! — повторили за ним офіцери.

Але знеможених від спраги солдатів годі було стримати. Спершу поодинці, а далі гуртками кинулися вони схилом угору. Заляскали постріли, і чимало солдатів попадало. Ворожі кіннотники з того боку насипу стріляли в змучених спрагою людей, проте дедалі більше їх бігло до смертоносної криниці. І коли другий рій другої чоти дійшов до неї, на зеленому схилі насипу лежало вже з десяток трупів.

— Рій, стій! — скомандував лейтенант Тротта. Він відступив набік і сказав: — Я принесу вам води! Ніхто ані руш! Чекати тут! Відра сюди!

У кулеметників йому добули двоє брезентових відер. Він узяв їх в обидві руки й почав вибиратися схилом угору до криниці. Кулі свистіли круг нього, падали в нього під ногами, пролітали біля вух і над головою. Він схилився над криницею. По той бік насипу угледів дві шереги козаків, що цілилися з рушниць. Він не відчував страху. Йому не бралося голови, що в нього можуть влучити, як в інших. Він уже чув постріли, які ще не гримнули, і водночас почув перші барабанні звуки маршу Радецького. Він стояв на балконі батькової оселі. Внизу грав військовий оркестр. Ось Нехвал підняв чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Ось Тротта спустив у криницю вже друге відро. Ось ударили дзвінкі тарілки. Ось він витяг відро з криниці. З повним по вінця відром у кожній руці, під зливою куль, він саме підняв ліву ногу, збираючись спускатися схилом. Ось уже він ступнув два кроки. Ось уже лише голова його видніє над краєм насипу.

Ось куля влучила йому в череп. Він ступнув ще крок і впав. Повні відра гойднулися, перекинулись, і вода полилася на нього. Тепла кров із його голови побігла на холодну землю схилу. Внизу селяни-українці з його рою вигукнули хором:

— Слава Ісусу Христу!

«Навіки слава! Амінь!» — хотілося йому відповісти. То були єдині українські слова, які він умів сказати. Але губи його більше не ворушилися. Рот так і лишився розтулений. Білі зуби наставилися в синє осіннє небо. Язик став поволі синіти. Він відчув, як холоне його тіло. І помер.

Такий був кінець лейтенанта Карла Йозефа, барона фон Тротти. Такий простий і непридатний для відображення в читанках для цісарсько-королівських народних і середніх шкіл Австрії був цей кінець — кінець онука героя Сольферіно. Лейтенант Тротта загинув не зі зброєю, а з двома відрами води в руках. Майор Цоґлауер написав окружному начальникові. Старий Тротта перечитав листа кілька разів і опустив руки. Лист випав і полетів додолу на червоний килим. Пан фон Тротта не скинув пенсне. Голова його тіпалася, і хистке пенсне з овальними скельцями тріпотіло на переніссі в старого, мов скляний метелик. Дві важкі прозорі сльозини одночасно викотилися з обох очей пана фон Тротти, заслали туманом скельця пенсне й скотилися далі, на бакенбарди. Тіло пана фон Тротти лишалося непорушне, тільки голова відхитувалась то назад, то вперед, то вліво, то вправо, та весь час тремтіли скляні крильцята окулярів. З годину чи більше просидів так за письмовим столом окружний начальник. Тоді підвівся і своєю звичною ходою пішов до помешкання. Він дістав із шафи чорне вбрання, чорну краватку й дві чорні крепові стрічки, що їх по смерті свого батька носив на капелюсі й на рукаві. Він одягнувся, не глянувши в дзеркало. Голова його все тіпалася. Щоправда, він силкувався устійнити неспокійного черепа. Але що більших докладав зусиль, то дужче голова трусилася. Пенсне й досі сиділо на переніссі й дрижало. Урешті окружний начальник облишив своє намагання. В чорному вбранні, з чорною жалобною стрічкою на рукаві пішов він до кімнати панни Гіршвіц, став на порозі й сказав:

— Мій син помер, шановна!

Потім швидко зачинив двері, подався до службового приміщення й, переходячи від канцелярії до канцелярії, просував у кожні двері хистку голову й сповіщав усіх: