Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Мій син помер, пане Той і Той! Мій син помер, пане Той і Той!

Потім він узяв капелюха й ціпка і вийшов з будинку. Всі люди віталися до нього й здивовано поглядали на його тремтячу голову. Окружний начальник зупиняв то того, то іншого й казав:

— Мій син помер!

І, не чекаючи висловлень співчуття приголомшених людей, ішов далі. Він ішов до доктора Сковронека. Доктор Сковронек, в уніформі обер-лейтенанта медичної служби, до півдня перебував у гарнізонному шпиталі, а після полудня — в кав’ярні. Коли окружний начальник зайшов туди, доктор підвівся, побачив тремтячу голову старого, чорну стрічку на його рукаві й усе зрозумів. Він узяв окружного начальника за руку і все поглядав на його тремтячу голову й тріпотливе пенсне.

— Мій син помер! — вимовив пан фон Тротта.

Сковронек довго, цілих кілька хвилин, не випускав руки приятеля. Так вони обидва й стояли, рука в руці. Аж ось окружний начальник сів. Сковронек переставив шахівницю на інший стіл. Коли підійшов кельнер, окружний начальник сказав йому:

— Мій син помер, пане кельнере!

І той низько вклонився й приніс келишок коньяку.

— Ще один! — звелів окружний начальник.

Аж тепер він скинув пенсне. Він згадав, що повідомлення про синову смерть лишилося на килимі в канцелярії окружного управління, підвівся і рушив назад. За ним ішов доктор Сковронек.

Пан фон Тротта, здавалося, не помічав його. Проте він зовсім не здивувався, коли Сковронек, не постукавши, відчинив двері канцелярії, зайшов і став біля дверей.

— Ось лист, — сказав окружний начальник.

Тієї ночі й багатьох наступних пан фон Тротта не спав. Голова його тіпалась і хиталася й на подушці. Часом син увижався окружному начальникові. Лейтенант Тротта стояв перед батьком з повним води офіцерським кашкетом і казав:

— Пий, тату, ти ж так хочеш пити!

Це часто снилося йому уві сні, і дедалі частіше. Помалу окружному начальникові пощастило прикликати сина щоночі, а подеколи Карл Йозеф приходив до нього навіть по кілька разів на ніч. Отож пан фон Тротта почав тужно чекати ночі й сну, удень він робився нетерплячий. Коли ж надійшла весна й дні стали довші, окружний начальник почав уранці й вечорами затемнювати кімнату і в такий ото штучний спосіб подовжував свої ночі. Голова його так і не перестала тіпатися. І потроху й сам він, і довколишні звикли до того.

Здавалося, війна мало турбувала пана фон Тротту. Газету він брав до рук лише задля того, щоб сховати за нею свою тремтячу голову. Між ним і доктором Сковронеком ніколи не заходило мови про перемоги й поразки. Здебільшого вони грали в шахи, не перемовляючись ані словом. Та інколи один казав другому:

— Пам’ятаєте оту партію, два роки тому? Тоді ви були так само неуважні, як сьогодні!

Вони неначе розмовляли про події, що відбувалися десятки років тому.

Спливло чимало часу, відколи надійшла звістка про смерть Карла Йозефа; змінювалися за предковічними, несхибними законами природи пори року, хоч люди ледве чи й відчували те за червоним серпанком війни, — і окружний начальник найменше за всіх. Голова його все так само тіпалася, неначе великий, проте легкий овоч на занадто тонкому стеблі. Лейтенант Тротта вже зотлів або став здобиччю гайворонів, що кружляли тоді над смертоносним залізничним насипом, а старому панові фон Тротті все здавалося, ніби він лишень учора одержав звістку про синову смерть. І лист майора Цоґлауера, що теж уже був мертвий, лежав у нагрудній кишені окружного начальника; старий щодня знов і знов перечитував того листа, зберігаючи його в усій страхітливій свіжості, як ото дбайливі руки зберігають могильний пагорбок. Що було старому панові фон Тротті до сотень тисяч нових мерців, котрі полягли слідом за його сином? Що було йому до квапливих і плутаних указівок начальства, які надходили щотижня? І що було йому до загибелі світу, наближення якої він тепер бачив куди виразніше, ніж колись віщун Хойницький? Його син був мертвий. Його служіння скінчилося. Його світ загинув.

Кінець третьої частини