Розділ «Чорний пес»

Тінь знав, що чекало на них за стіною, та все одно витягав камені і складав їх один за одним на землі.

Що більшою робилася діра в стіні, то відчутнішим ставав запах ізсередини — сморід давнішньої гнилі і цвілі. Пахло, як від зіпсованих сендвічів з м’ясом. Спочатку Тінь побачив її обличчя, хоча знайомого у ньому виявилось мало: щоки запали, очниці спорожніли, шкіра стала темною та грубою, а від ластовиння не залишилось і сліду. Проте коротке чорне волосся видавало у ній Кессі Берглас, і при світлі ліхтарика він бачив, що мрець був вдягнений у брунатно-зелений светр і знайомі сині джинси.

— Так дивно. Я знав, що вона досі тут, — сказав Олівер, — та все одно мав її побачити після всього, що ти розповів. Я мав побачити, мав пересвідчитися, що вона нікуди не поділась.

— Вбий його, — мовив жіночий голос. — Вдар його каменем, Тіне. Він убив мене. А тепер збирається вбити й тебе.

— Ти збираєшся мене вбити? — запитав Тінь.

— Ну так, це ж очевидно, — відповів низенький чоловік своїм розсудливим голосом. — Сам подумай: ти ж знаєш про Кессі. Позбувшись тебе, я зможу нарешті забути про все це раз і назавжди.

— Забути?

— Простити і забути. Але зробити те і те одразу складно. Не так вже й легко собі простити, а от забути — це я можу.

Тінь опустив очі і поглянув з висоти свого зросту на низенького чоловіка.

— Мені от цікаво, як саме ти збираєшся примусити мене туди залізти? У тебе нема з собою пістолета. І я вдвічі більший за тебе, Оллі. Я можу просто звернути тобі шию.

— Я не дурень, — відказав Олівер. — Але й не поганець. Я не надто здоровий, але це тут взагалі ні до чого. Я вчинив убивство через ревнощі, а не через хворобу. Втім, я не йшов би сюди сам. Річ у тому, що це — храм Чорного Пса. Це були найперші храми, які існували ще до Стоунхенджу і менгірів. Чорні шаки, баргести, примарні пси — їм поклонялись і приносили жертви, їх боялись і задобрювали. Вони й досі стоять на варті.

— Вдар його каменем, — почувся голос Кессі. — Ну ж бо, вдар його, Тіне, будь ласка.

Прохід, в якому вони стояли, лиш трішки заглиблювався у схил пагорба — по суті, це була рукотворна печера зі стінами сухої кладки. Вона не скидалася ні на стародавній храм, ні на ворота пекла. Фігуру Олівера осяяло досвітнє небо. Він мовив своїм м’яким, незмінно ввічливим голосом:

— Він у мені. А я — у ньому.

Чорний пес перепинив вихід з печери, відрізавши шлях назовні. Тінь збагнув, що це був зовсім не звичайний собака. Його очі світилися гнилим зеленкавим вогнем, як ті створіння, що живуть у морі. Вовк поряд із ним виглядав би таким самим малим і безневинним, як рись поряд із тигром. Це був абсолютний хижак, сама небезпека та загроза. Він опустив очі на Тінь і лунко, протяжно загарчав. А тоді стрибнув.

Тінь підняв руку, щоб затулити горло, і звір впився іклами в його шкіру трохи нижче ліктя. Розум затьмарив нестерпний біль. Тінь розумів, що треба відбиватись, але падав на коліна і кричав, не в змозі мислити тверезо, не в змозі зосередитись на чомусь, окрім страху, що звір його зжере, страху, що звір переламає йому передпліччя.

На якомусь глибокому рівні Тінь підозрював, що страх надходив від самого пса: що насправді він не був так смертельно наляканий. Та це не мало значення. Коли звір відпустив руку Тіні, він плакав і трусився усім тілом.

— Залазь усередину, Тіне, — наказав Олівер. — Лізь в отвір у стіні. Ну ж бо, хутко. Або він розірве тобі обличчя.

Рука кровоточила, але Тінь встав і мовчки поліз у отвір назустріч пітьмі. Якби він залишився зовні, поряд зі звіром, то невдовзі помер би в муках. Він знав це так само напевно, як і те, що завтра зійде сонце.

— Ну, так, — мовив голос Кессі в його голові. — Сонце-то зійде. Але якщо ти не візьмеш себе в руки, то вже ніколи його не побачиш.