Розділ «Чорний пес»

В ніші за стіною ледь вистачало місця для нього і тіла Кессі. Він бачив вираз муки й люті на її обличчі, мов у тієї кішки в скляному боксі, і вже тоді знав, що її теж поховали заживо.

Олівер підняв із землі камінь і примостив його до отвору в стіні.

— У мене є теорія, — почав він, піднімаючи другий камінь і кладучи його до першого, — що ця істота — доісторичний жахливий вовк.[60] Хоча він більший за будь-яких доісторичних вовків. Мабуть, це чудовисько, яке являлося до нас у кошмарах, коли ми тулилися по печерах. Мабуть, то був звичайний вовк, просто ми тоді були дрібними гомінідами, які ніяк не могли від нього втекти.

Тінь сперся на камінь позаду і стиснув ліву руку правою, намагаючись зупинити кровотечу.

— Це Водів пагорб, — сказав Тінь. — А он то може бути Водів собака. Я б не виключав таку можливість.

— Яка різниця?

Він продовжував складати камені.

— Оллі, — мовив Тінь. — Звір уб’є тебе. Він вже оволодів тобою, а це недобре.

— Старий Шак мене не скривдить. Старий Шак мене любить. Кессі — замурована в стіні, — сказав Олівер, і з гуркотом звалив ще один камінь на купу інших. — Тепер ти теж у стіні, разом із нею. Ніхто на тебе не чекає. Ніхто тебе не шукатиме. Ніхто тебе не оплакуватиме. Ніхто не буде за тобою сумувати.

Тінь знав — хоч і нізащо не зміг би пояснити, — що всередині тісної ніші їх було троє, а не двоє. Там була Кессі Берглас, тілом (зотлілим, висохлим, і досі смердючим від розкладання) та душею, і було щось інше — те, що крутилося коло його ніг, а потім легенько тицьнулося головою в поранену руку. Хтось поруч заговорив з ним. Це був знайомий голос із незнайомим акцентом: виразний, таємничий і мелодійний. Так могла б говорити кішка, якби була жінкою. Голос мовив:

— Тобі тут не місце, Тіне. Годі стояти — починай діяти. Ти дозволяєш решті світу вирішувати за себе.

— Це не зовсім так, Баст, — промовив Тінь.

— Не галасуй, — м’яко наказав Олівер. — Я серйозно.

Він відбудовував стіну вміло і швидко, так що камені вже сягали грудей Тіні.

— Мур-р. Не так? Серденько, так ти справді не знаєш. Не знаєш, хто ти такий, що ти таке або що я маю на увазі. Якщо він замурує тебе заживо у пагорбі, цей храм стоятиме вічно — і та чудернацька віра, яку сповідують місцеві жителі, діятиме і творитиме магію. Але і в них сідатиме сонце, а небеса поринатимуть у морок. Все живе тужитиме, не знаючи, за чим тужить. Світ стане гіршим — для людей, для котів, для тих, кого пам'ятають, і тих, кого забули. Ти помер, але постав із мертвих. Ти особливий, Тіне, а тому не повинен зустріти свою смерть тут, як прикра жертва, схована у схилі пагорба.

— І що ти пропонуєш мені робити? — прошепотів він.

— Боротися. Звір у тебе в голові. Він живиться від тебе, Тіне. Ти наблизився, і тому він став більш реальним. Настільки реальним, що зміг оволодіти Олівером і зміг поранити тебе.

— Але до чого тут я?

— А ти думаєш, привиди можуть розмовляти будь з ким? — негайно запитала Кессі Берглас, голос якої долинав із темряви. — Ми метелики, а ти — полум’я.

— Але що я можу зробити? — запитав Тінь. — Цей чорт роздер мені руку і ледь не розірвав горлянку.