Розділ восьмий у котрому йдеться про замки в повітрі, і не лише про них

Трістран опустився біля пташки на коліно і зашепотів щось заспокійливе. Він простягнув до неї руку і зрозумів, в чому була проблема: срібний ланцюжок, прикріплений до пташиної лапи, зачепився за покручений уламок якогось коріння. Пташка опинилася у пастці — не могла зрушити з місця.

Трістран обережно розплутав срібний ланцюг і відчепив його від кореня, вільною рукою погладжуючи пташку по наїжаченому пір’ячку.

— Готово, — нарешті сказав він. — Лети додому.

Але пташка не зрушила з місця. Схиливши головку набік, вона пильно дивилася хлопцеві в обличчя.

— Послухай, — наполягав Трістран, чомусь зніяковівши. — Певно, через тебе хтось хвилюватиметься.

Він нахилився, щоб узяти пташку на руки. Щось ударило його. Це було дивне відчуття: Трістран залишався на місці, але здавалося, ніби він з розгону натрапив на невидиму стіну. Похитнувшись, він мало не впав.

— Злодій! — почувся надтріснутий старечий голос. — Я перетворю твої кістки на лід і засмажу тебе на повільному вогні! Я вирву тобі очі, одне око прив’яжу до оселедця, а інше — до чайки, щоб ти одночасно бачив небо й море і з’їхав з глузду! Я перетворю твій язик на черв’яка, а пальці — на гострі леза, і напущу на тебе мурашок, щоб захотілося почухатися…

— Далі можете не продовжувати, — перебив стару Трістран. — Я не збирався красти вашу пташку. Її ланцюг заплутався в корінні, і я просто допоміг їй виплутатися.

Та підозріло виблискувала очицями з-під купи розтріпаного сивого волосся. Потім підбігла до Трістрана і вихопила в нього пташку. Притиснувши її до грудей, вона щось прошепотіла — і пташка відповіла мелодійним переспівом. Стара примружилася.

— Що ж, схоже, твої слова — не суцільна брехня, — неохоче визнала вона.

— Та я взагалі не брехав, — заперечив Трістран, але стара вже зашкандибала кудись по галявині. Хлопцеві залишилося тільки зібрати свої розсипані сливи й гриби і піти назад — туди, де він залишив Іванну.

Зірка сиділа на узбіччі і розтирала ноги. В неї боліло стегно на зламаній нозі, та й стопи з часом ставали дедалі чутливішими. Іноді ночами Трістран чув її тихі схлипи. Він сподівався, що Місяць пошле їм ще одного єдинорога — хоча й знав, що це малоймовірно.

— Знаєш, — сказав Трістран Іванні, — зі мною трапилася дивна річ.

Він розповів їй про ранкову пригоду, вважаючи, що історія з птахом на цьому скінчилася.

Звичайно ж, Трістран помилявся. Через кілька годин, коли Трістран із зіркою йшли лісовою дорогою, їх обігнав яскраво розфарбований фургон, запряжений парою сірих мулів. Правила ним та ж сама стара, яка погрожувала перетворити його кістки на лід. Спинивши мулів, вона вказала на Трістрана кривим пальцем.

— Ходи-но сюди, хлопче, — веліла вона. Той насторожено підійшов.

— Так, пані?

— Схоже, я мушу перед тобою вибачитися, — повідомила вона. — Ти таки казав правду. Я поквапилася з висновками.

— Так, — погодився Трістран.

— Дай-но я на тебе подивлюся.