Розділ восьмий у котрому йдеться про замки в повітрі, і не лише про них

«Я, звісно, не проти пригод, — думав собі хлопець. — Але регулярне харчування і знеболювальне також не завадили б».

Та все ж таки Трістран був живий, вітер тріпав його волосся, а хмара пливла по небу, наче галеон по тихому морю. Дивлячись зверху на світ, що пропливав унизу, він почувався живим як ніколи. Небо здавалося зовсім лагідним, а земля — новою і незвичайною.

Хлопець усвідомив, що він піднявся не лише над світом, але — певною мірою — і над своїми проблемами. Біль у руці мовби був десь далеко. Трістран думав про пригоди, які з ним трапилися, думав про шлях, який ще попереду — і все це раптом здалося йому простим і дріб’язковим. Він підвівся на вершечку хмари у повен зріст, і кілька разів на весь голос закричав: «Еге-ге!». Він навіть зняв із себе жилет і почав розмахувати ним над головою, почуваючись трохи по-дитячому. Покричавши, Трістран почав сходити з вершини хмари, але під кінець, втративши рівновагу, просто впав на її м’яку пружну поверхню.

— Навіщо ти кричав? — запитала Іванна.

— Щоб люди знали, що ми тут, — пояснив Трістран.

— Які люди?

— Ніколи не знаєш, що може трапитися. Краще покричати, коли людей немає, ніж мовчки проґавити нагоду порятунку.

Зірка не відповіла.

— Я тут посидів, подумав, — почав Трістран, — і думалося мені ось про що. Коли ми закінчимо з моїми справами — себто, коли дістанемося до Стіни і я подарую тебе Вікторії Форестер — то спробуємо і про твої потреби подбати.

— Мої потреби?

— Невже ти не хочеш повернутися назад, на небо? Щоб знову світити ночами? Подивимося, як це можна влаштувати.

Дівчина поглянула з-під лоба і сумно похитала головою.

— Так не буває, — пояснила вона. — Зірки падають, але назад вже не піднімаються.

— То чому б тобі не стати першою з тих, хто повернувся? — заперечив Трістран. — Треба в це повірити, інакше нічого не вийде.

— Це неможливо, — відповіла зірка. — Так само неможливо, як докричатися до тих, кого тут немає. Яка різниця, вірю я, чи ні — це просто факти. Як твоя рука?

Хлопець знизав плечима.

— Болить. А твоя нога?

— Теж болить. Але не так сильно, як раніше.

— Агов! Ви, унизу — раптом почувся голос згори. — Вітаю вас! Допомога потрібна?

Виблискуючи золотом у променях сонця, над ними завис невеликий корабель з надутими вітрилами. Перехилившись через борт, на них дивилося рум’яне вусате обличчя.