Розділ дев’ятий переважно про події у тіснині Діґорі

Розділ дев’ятий

переважно про події у тіснині Діґорі

Тісниною Діґорі звали глибокий і вузький прохід між двома крейдяними пагорбами — високими і зеленими, де ґрунту для дерев було зовсім мало. Збоку тіснина нагадувала білий крейдяний проріз у яскраво-зеленому оксамиті. Якщо вірити місцевій легенді, цей прохід між пагорбами викопав якийсь Діґорі — лопатою, викуваною ковалем Вейландом з леза меча, під час мандрівки з Стіни вглиб Чарівної Країни. Хтось каже, що меч, з якого зробили лопату, називався Фламберг, інші називають його Балмунгом. Але ніхто не береться стверджувати, ким був той Діґорі, і чи це взагалі не вигадка. В будь-якому разі, єдина дорога до Стіни веде через тіснину Діґорі. Кожен, хто йде пішки чи їде на колесах, неодмінно минає вузький прохід між двох товстих крейдяних стін, над якими здіймаються пагорби, схожі на зелені подушки велетенського ліжка.

Посеред тіснини, на узбіччі дороги, з’явилося щось схоже на купу гілля і суччя. Якщо придивитися краще, у ній можна було розгледіти споруду — щось середнє між великим вігвамом і маленькою халупою з діркою у даху, звідки часом сочився сірий дим.

Чоловік у чорному вже два дні якнайретельніше придивлявся до цієї купи. Він спостерігав за будиночком з вершини горба, а коли траплялася нагода, підходив і ближче. Спостерігач виявив, що в халупі мешкає жінка похилого віку. Вона жила сама і схоже, займалася тільки однією справою: зупиняла і обстежувала кожен віз і кожного подорожнього, що проходив через тіснину.

Жінка не здавалася небезпечною, але недарма Септімус пережив усіх чоловіків свого роду: він ніколи не довіряв зовнішності. До того ж він був певний, що саме ця стара перерізала горло його братові Праймусу.

Закон помсти вимагав розплати життям за життя; на щастя, на способи вбивства ніяких обмежень не було. За характером Септімус був природженим отруювачем. Клинки, побиття і бомби також годилися, але своє справжнє покликання він вбачав у пляшечці з прозорою рідиною, запах і смак якої зникав при додаванні в їжу.

На його нещастя, стара їла лише те, що вполює або назбирає сама. В нього спочатку був задум підкласти їй під двері гарячий пиріг з начинкою зі стиглих яблук і смертельних ягід воронця, але, добре подумавши, месник дійшов висновку, що цей план непрактичний. Думав він і про те, щоб скотити на хистке помешкання відьми крейдяний валун з вершини пагорба; але важко було передбачити, чи влучить у неї камінь. Септімус шкодував, що не приділяв належної уваги чарівництву. Деякі його родичі володіли спадковим даром визначення місцеперебування предметів і людей; крім того, молодший син за довгі роки таки освоїв деякі магічні прийоми — деяким з них спеціально навчався, інші просто в когось піддивився. Але жодне з його вмінь зараз не могло стати в пригоді — тут не потрібні були повені, урагани й блискавки. Тож Септімус поки що просто чатував біля своєї майбутньої жертви, як кіт біля мишачої нори — година за годиною, вночі, і вдень.

Це сталося після опівночі, в темну безмісячну ніч. Септімус нарешті підкрався до дверей халупи. В одній руці він тримав тигель, а в іншій — збірку романтичної поезії і гніздо дрозда з купою ялинових шишок. На поясі в лорда висів дубовий кийок з мідними цвяхами на кінці. Він довго стояв біля дверей і прислухався, але зсередини чулося тільки рівне дихання, що часом переривалося сонним покашлюванням. Очі Септімуса звикли до темряви — до того ж хатина добре виділялася на тлі білих крейдяних схилів тіснини. Месник стояв, притиснувшись до стіни будинку і тримаючи в полі зору двері.

Спершу він повиривав з книжки усі аркуші, перетворивши кожен вірш на невелику паперову грудку. Ці грудки він запхав у стіну халупи на невеликій відстані від землі, а поверх них поклав шишки. Потім Септімус відкрив тигель, і, підчепивши кінчиком ножа клубок провощених льняних смужок, занурив їх у вугілля, що жевріло на дні. Коли ганчірочки гарненько розгорілися, порозкладав їх на шишках і папірцях та старанно роздмухував, поки уся купка не спалахнула. Септімус підгодовував полум’я сухими гілочками з пташиного гнізда; вогонь потріскував у нічний тиші, розгоряючись і стаючи все яскравішим. Невдовзі з сухого дерева стіни пішов дим — лорд мало не закашлявся. Нарешті, коли стіна спалахнула, він усміхнувся.

Септімус стояв напоготові, високо піднявши кийок. Месник думав так: «карга або згорить разом з халупою — і тоді моє завдання виконане, або, почувши дим, прокинеться, перелякається і метнеться до дверей, де відразу отримає по голові, ще й слова не промовивши. В будь-якому разі, вона помре — а значить, помста відбудеться».

— Чудовий план, — прошепотів Терціус у потріскуванні дерева. — А коли він її уб’є, можна буде спокійно продовжити пошуки Каменя Влади Штормгольда.

— Подивимося, — відгукнувся Праймус голосом далекого нічного птаха.

Полум’я швидко охопило дерев’яну халупу, зусібіч розцвітаючи жовтогарячими язиками. З дверей ніхто не виходив. Незабаром будиночок перетворився на полум’яне пекло, і Септімусові довелося відійти на кілька кроків. Він посміхнувся широкою переможною посмішкою і опустив кийок.

Раптом його пронизав гострий біль у п’яті. Обернувшись, лорд побачив маленьку змійку з яскравими оченятами, що червоніла у світлі вогню; вона глибоко занурила гострі ікла у його шкіряний черевик. Септімус замахнувся кийком, але крихітне створіння відірвалося від його ноги і з величезною швидкістю зникло за білим крейдяним валуном.

Біль у п’яті поступово вщухав. Септімус думав так: «Навіть якщо змія отруйна, то більша частина отрути розійшлася по шкірі черевика. Зараз я перетисну ногу на литці, зроблю на вкушеному місці хрестоподібний надріз і висмокчу отруту». Він всівся на білий камінь і при світлі вогню почав знімати черевик. Але черевик не злазив. Стопа заніміла, і Септімус здогадався, що вона стрімко набрякає. «Значить, треба розрізати черевик», — подумав він і підняв стопу до стегна. На мить йому здалося, що в очах потемніло, але тут лорд побачив, що вогнище пожежі, яке щойно освітлювало всю тіснину, вже згасло. Він аж тремтів від холоду.

— Схоже, — почувся в Септімуса за спиною якийсь голос, — м’який, як шовковий зашморг, і солодкий, як отруєне печиво, — ти підпалив мій маленький будиночок, щоб погрітися. А з кийком біля дверей стояв, щоб загасити ним полум’я, якщо я заперечуватиму?

Септімус хотів відповісти, але його щелепи не розтискалися — рота звело судомою. Серце билося в грудях, наче маленький барабан — значно швидше, ніж звичайно, та ще й неритмічно. Лорд відчував, як по кожній вені, кожній артерії його тіла розбігається смертельне полум’я — чи може, смертельний лід, щодо цього він не був певен.

Перед його очі вийшла якась стара — схожа на мешканку дерев’яної хатини, але значно старша.